Уранці 20 лютого 2014 року всі ми прокинулись в іншій країні — в країні, де влада почала масово вбивати мирних людей. На столичному Майдані силовики цинічно розстріляли беззбройних активістів. Тоді не лише нас, а й увесь цивілізований світ приголомшила ця трагічна подія.
З тих пір минуло п’ять років. Про найкривавіші дні Євромайдану згадують хмельничани, які на власні очі бачили, як усе відбувалося.
Валентина Базилюк, волонтер:
— На столичний Майдан разом з своїм чоловіком поїхали 30 листопада, коли дізналися, що “беркутівці” застосували силу до студентів. Похапцем зібрали речі, харчі і вже по обіді були в столиці. Фактично тоді закінчився Євромайдан і почалась Революція гідності.
22 січня приблизно о шостій ранку біля стадіону “Динамо” на вулиці Грушевського від поранення свинцевою картеччю загинув перший учасник протестів на Майдані Сергій Нігоян.
За три години вбили ще одного учасника протестів — білоруса Михайла Жизневського. Тоді, 22 січня, ми навіть не всі зрозуміли одразу, що трапилося. Майже місяць тривали протистояння. Нас не лякав лютий мороз. Ми всі згуртувались і щодня ризикували життям.
Уже 18 лютого протести на Євромайдані перейшли в нову, гарячу стадію. З самого ранку колони активістів рушили до Верховної Ради, де мала відбутися чергова сесія. На ній парламентарії мали розглядати питання про обмеження повноважень Президента. Реєструвати цей документ у канцелярії Ради відмовились. У цей час на мітингувальників чекали до тисячі силовиків, які взяли Урядовий квартал у кільце. Та активісти намагались штурмом прорватись до будівлі Верховної Ради. Тоді й почалося масове криваве протистояння. Ми оззброїлись бруківкою та коктейлями Молотова, а “беркутівці” застосували зброю, світлошумові гранати, почалася стрілянина…
Анатолій Панчук, депутат обласної ради:
— На хмельницький Майдан я вийшов 22 листопада, одразу після того, як Янукович не підтримав євроінтеграційний курс України, й був там до 30 листопада, коли правоохоронці розігнали студентів у Києві. Відтак вирішив їхати у столицю.
Те, що відбувалося в ті буремні місяці на київському Майдані, не лише бачив на власні очі, а й брав участь у протистояннях. З 10 на 11 грудня стався перший штурм Майдану. Більша частина хмельницької сотні залишилася охороняти палац “Жовтневий”. 18 лютого розпочався мирний пікет Верховної Ради. Майданівці не взяли з собою ні щитів, ні протигазів, ні касок. Але “беркутівці” і тітушки вдалися до провокацій. Довелося відбивати атаки “стінка на стінку” і захищати барикаду на Інститутській. Почалася стрілянина, ми у відповідь кидали каміння й бруківку. Того ж дня прибуло підкріплення з Хмельницького, а 19 з Західної України.
Біля палацу “Жовтневий”, де розгорнувся бій, побачив, що якийсь хлопець намагається занести пораненого в середину приміщення. Взявся допомагати, а коли вийшов, моїх побратимів уже не було. Але через дорогу лежало багато поранених, яким потрібна була допомога. Заніс одного, іншого… Бачу, прикриваючись щитом, повзе чоловік. В ньому впізнав свого сотника Юрія Кравчука. Підбіг, прикрив щитом, який валявся поруч, і разом з іншими хлопцями затяг його в приміщення. Під час наступної вилазки в пошуках побратимів почув нестерпний біль у спині. Спробував сховатися біля дерева, але проповз кілька кроків і… нічого більше не пам’ятаю.
Отямився я в Михайлівському соборі, де був польовий шпиталь. А вже в Київській лікарні №5 мене прооперували. Хірурги дістали кулю, яка порвала нирку, довелося її видаляти. Лікар мені показав кулю калібру 7,62, яка підходить до автомата Калашникова та снайперської гвинтівки, і сказав, що мені дуже пощастило: куля пройшла всього за кілька міліметрів від хребта. Після тривалого лікування маю групу інвалідності.
Борис Ткач, начальник управління охорони здоров’я міської ради:
— Я їздив на Майдан з самого його початку. Вперше взяв за свій рахунок відпустку на тиждень і поїхав. Потім їздив лише на вихідні, але не як лікар, а як патріот. Коли ж 18 лютого почалися криваві події, зрозумів, що мої руки там потрібні. Знову взяв відпустку за власний рахунок і разом з двома колегами своїм транспортом відправилися до Києва. Коли дістались до Будинку профспілок, де на третьому поверсі розміщувався штаб медичної допомоги, побачили, як медики швидко виносять звідти речі та медикаменти. Ми взялися допомагати, а тут якраз “беркутівці” спускаються з верхніх поверхів. На четвертому поверсі вони пустили газ. Вхопивши похапцем по ящику медикаментів, ми через боковий вихід вибігли на вулицю. Все, що вдалося винести, перевезли до Михайлівського собору. Там у трапезному храмі розгорнули хірургічне відділення на 12 операційних столів. Будинок профспілок уже палав. Я бачив, як звідти виносили обвуглені тіла людей. То було справжнє пекло.
Пізніше оперували в готелі “Україна”, а за нашими спинами в калюжах крові, прикриті простирадлами, лежали тіла вбитих. На кожному папірець з надписом, хто він і звідки. На одному я прочитав: “Микола Дзявульський, Шепетівка”. А кілька тижнів тому, під час однієї з поїздок на Майдан, я спав із ним поруч… Бувало, оперуєш пораненого, а поруч священики відправляють заупокійну службу, ще трохи далі лежать ті, хто ще чекав на нашу допомогу… Їх було дуже багато і всі з вогнепальними ранами. Найсумніше, коли на операційному столі помирали молоді й старші люди, бо їхні рани були не сумісні з життям, стріляли ж снайпери. Було дуже страшно, але найстрашніше, що з тих пір минуло п’ять років, а вбивці й досі не покарані.
Юрій Смаль, депутат обласної ради:
— На хмельницький Майдан вийшов 22 листопада. Людей тоді було небагато, ми встановили намети. Щоб не замерзнути, припаркували поруч автівки. З тих пір я там “прописався”. Але навіть уявити не міг, що відстоювати вільний вибір України доведеться не мирними протестами, а кров’ю…
Періодично їздив на столичний Майдан. Пригадую, як у німому заціпенінні ми слухали повідомлення про те, що відбувалось на вулиці Інститутській і Грушевського 18 лютого в Києві, коли в сутичках постраждали не менше 10 людей, а вже ввечері почався ще один штурм за допомогою бронетехніки і БТР врізався у барикаду.
Наступного дня в Хмельницькому активісти з Майдану розділилися на умовні табори: частина пішла до обласної прокуратури, інша — до СБУ. Я був серед тих, хто пішов у бік прокуратури, бо там нібито зібралися тітушки. Та вже дорогою пролунав телефонний дзвінок, з якого дізнався, що під СБУ стріляють, є загиблі. Ця подія буквально приголомшила людей і всі, хто де був, вирушили під СБУ. Згодом там сталася пожежа.
Служба безпеки була одним зі стовпів утримання влади Януковича. Вона служила йому вірою і правдою. Найстрашніше те, що покарання за смерті ні в чому не винних людей ніхто не поніс і досі.
Судові засідання перетворилися на справжнє пекло для родичів Небесної сотні. Більше того, сьогодні політики вже відверто спекулюють на цій темі. Нинішня влада використовує у своїй риториці Небесну сотню для підтвердження правильності європейського шляху України, за який заплатили власним життям Герої. Опозиційні ж політики використовують у своїх виступах Небесну сотню для критики влади, мовляв, не за зубожіння, не за тотальну корупцію і не за повільні реформи загинули люди, натякають на їхню марну смерть.
Болить, дуже болить… Переконаний, що Герої, котрі віддали своє життя за краще майбутнє, допомогли усвідомити всім нам, що таке патріотизм і те, що за свою державу потрібно боротися. Як говорив перший Герой Небесної сотні Сергій Нігоян словами Тараса Шевченка: “Борітеся й поборете, Вам Бог помагає!” Саме ці слова ми маємо взяти за основу і боротися до кінця за свою Україну, щоб Герої, які віддали своє життя за нас, не вмерли безслідно на сторінках нашої історії, а жили вічно у нашій пам’яті і наших серцях…
Лариса СВІТЛОВСЬКА