Петро Маліш очолює Хмельницьку обласну організацію Національної спілки письменників України. Приводом для розмови стало його 65-річчя, яке він відзначив днями.
Петро Маліш — журналіст за фахом, а за покликанням душі — письменник. Змалку мріяв стати поетом, але вчасно, як сам жартує, розлучився з цією примхливою музою, обравши її сестру — прозу. Перші твори опублікував у студентській газеті Львівського університету ім. І.Франка, навчаючись на факультеті журналістики. Згодом до книжки “Осічка” він написав епіграф: “Хто став на літературну стезю, той прирік себе на добровільне рабство. Але в цьому і феномен письменницької праці, як і мистецтва загалом, що в рабстві зароджується справжня свобода. Ти нікому не служиш, нікому не належиш, ти вже не можеш проміняти каторжну, кляту й водночас звабливу й солодку роботу — наодинці з білим аркушем паперу”. Потім будуть книжечки для дітей, повість у легендах “Печаль месника”, публіцистики “На зламі” та інші. Найбільший резонанс викличуть у читачів документальні книжки “Розгул червоного диявола”, “Розгул диявола триває”, “Сталіноїди”, “Безкровний серпень”. Нині Петро Іванович очолює Хмельницьку обласну організацію Національної спілки письменників України. Приводом для розмови стало його 65-річчя, яке він відзначив днями.
— Петре Івановичу, як почуваєтеся перед роками?
— Не боюся віку — журитися треба втратами або радіти напрацюванням.
— Незабаром мине рік, як ви очолили обласну письменницьку організацію. Чим запам’ятався цей період?
— Зустрічами з людьми. Торік письменники організували і взяли участь у 85 заходах. Погодьтеся, це чимало. З одного боку, фізично нелегко, а з іншого — переконалися в тому, що читачі різного віку хочуть слухати нас. Сподіваюся, хмельничани з приємністю згадують заходи в День міста, коли виступали наші спілчани і колеги з багатьох обласних центрів. Василь Шкляр зізнався мені, що ніде йому не доводилося так насичено працювати впродовж двох днів, як у Хмельницькому. Запам’ятався всеукраїнський літературний фестиваль “Зернослово” у Білогірському районі. Такі зацікавлені зустрічі разом із обласним літературним музеєм провели з легендарною особистістю — автором знакових історичних книг Володимиром Білінським. Зокрема, і на батьківщині нашого земляка, станції Дунаївці.
— Скільки книжок письменники видали торік?
— Дев’ять. Не менше лежить рукописів. Повірте, талановитому літератору важко психологічно ходити і випрошувати у спонсорів кошти на друк твору. Але і те, що вдається видати, має неабиякий резонанс. Деякі письменники отримали не лише місцеві, а й більш престижні премії. Всеукраїнський “Гранослов” присуджено Василеві Горбатюку за книжку “Птиці над нами”, лауреатом міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя “Тріумф” став Богдан Теленько. Знана поетеса Оксана Радушинська періодично їздить у складі творчої сотні “Рух до перемоги” на схід України. До речі, після столичного Майдану наша Оксана Романів одразу пішла в АТО лікарем. В зоні війни побували з мистецько-волонтерськими візитами Богдан Теленько, Ніна Шмурикова-Гаврилюк. Як бачите, письменники не тільки сидять за робочим столом.
— Знаю, що виходили колективні збірки поезій і прози. Над чим працюєте нині?
— Днями вичитав альманах “Південний Буг”. Тему і фінансову підтримку запропонував Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. Ми ініціативу реалізували. Не в моєму характері “хвалити товар”, але обмовлюсь: журнал солідний і творами, і жанровою палітрою, й оформленням.
— Бути сьогодні письменником — це престижно?
— Відповідально. Людина, яка стає на цю дорогу, прирікає себе на тяжку самопожертву. Роман Іваничук застерігав легковірних, що “письменницького хліба немає, є письменницьке прокляття”. Але додавав при цьому, що прокляття це — гарне, солодке.
— Кого вважаєте своїми вчителями?
— Класиків української та зарубіжної літератури. З роками їх меншало. Захоплювався новими іменами. Але всіх шаную.
— Кого читаєте з сучасних письменників?
— Прозаїків Валерія Шевчука, Раїсу Іванченко, Василя Шкляра, Мирослава Дочинця, Галину Пагутяк, Володимира Рутковського, Геннадія Щипківського, Володимира Лиса — список можна продовжувати. Крім того, хмельницьких авторів. Недавно став перечитувати (скучив, наче за давніми добрими друзями) Ремарка і Флобера. Письменник — це sеmper tiro, завжди учень. Перестаєш читати — перестаєш існувати як творча особистість.
— Чи буде п’ята книжка про репресії в 1937-1938 роках на Хмельниччині?
— Мусить бути — як завершальний твір. Коли саме — не знаю.
— У книгах “Сталіноїди” і “Безкровний серпень” багато невідомих фактів, навіть читачеві з вищою освітою…
— Дослідництво відповідної епохи вимагає від автора знання історичних джерел, архівних документів. Не для того, щоб нанизувати їх десятками, а логічно вмотивовувати у канву тексту. Це не означає, що цей накопичувальний огром фактів і цитат повністю використовую. Дослідницька робота — то входження автора в минуле, щоб вийти звідти “озброєним” у сучасне.
— Ви зібрали чимало методів тортур, які застосовували слідчі НКВС на допитах. Спростуйте, якщо помиляюся, що не менші психологічні тортури терпить сам автор.
— Ви маєте рацію. Пускатися в дорогу, яка веде в жахливу проминущу епоху, це собі добровільно робити “укол у серце”, як влучно зауважив німецький філософ Фейєрбах. Бо там не буває затишно і спокійно…
— Кажуть, що ви — людина праці, а не марнослів’я. Невже не зачіпає спокусливість слави?
— Слава і славолюбство — не одне і теж. Кожна творча людина хоче, будьмо відвертими, популярності. Якщо заслужила творами. Спрага “зірковості” — то хвороба, що веде до найстрашнішого — втрати Музи. Хтось із літераторів сказав, що слава — страшна коханка. Бо вона заводить такого автора з мистецької дороги на манівці, де облуда хвали, марнування часу, чаркозвикання, аж до згуби таланту.
— За дев’ять років ви написали чотири книжки про сталінські чистки на Хмельниччині. Чому ця тема так вас зачепила? Може, когось із родичів страчено?
— Та ні, я з Галичини. Туди терористи прийдуть “асвабаждать” пізніше. Тому “помсту” за близьких відкиньте. Мене збентежила ця страшна сторінка історії після університету. Як журналіст хмельницької молодіжної газети я роздумував: якщо тема під забороною писати і говорити, які ж вони, жертви “справедливої” влади — “вороги народу”? Чому їх комуністична система так боїться? Чому таємно, вночі, розстрілювали і не повідомляли сім’ю про вирок і місце захоронення? Братися за невідому тему, а не ту, на якій набив руку, хіба будеш байдужим? Душа горить!
— На вашу думку, чому сучасники повинні знати про комуністичний терор?
— Маємо насамперед пам’ятати своїх предків, а не бути забудьками. Історія вчить людей пізнавати її. Якщо не вибудувати міст між минулим і сучасним, то блукати нам сліпцями доведеться століттями. Американський письменник, лауреат Нобелівської премії Уїльям Фолкнер писав, що “минуле не минає безслідно, воно стає сучасним, переходить у майбутнє”. Бо, на його глибоке переконання, не існує ніякого “було”. Воно є, воно повинно бути в наших головах. Видющі бачать світло, незрячі — темінь. Не уподібнюймося кротам.
— Книгу першу “Розгул червоного диявола” ви завершуєте звертанням: “Прислухаймося до серцебиття історії: пам’ять не означає лише вшановувати мучеників Великого терору, це занепокоєний, стресовий сигнал опам’ятатися — доволі незгод і чвар у власному домі! Привиди захланних тиранів заглядають у наші вікна і стукають у двері…” Це написано в 2008 році.
— Так, я вже казав, що без-пам’ятство — наша біда і погуба. Тому чуймо серцебиття історії. Нація, якщо прагне вижити в жорстокому світі, має бути свідомою, дружною, сильною. Тьху-тьху, стукаю по столу: якщо б Україну поневолив путінський “рускій мір”, нам не уникнути кривавої чистки, подібної до 1937-1938 років… Знаєте, якби наші урядовці та президенти прислухалися до слів-провіщень, розуміли їх вагу, то не тягнулася б десятиліттями руїна в державі, хаосу в головах не мали б досі. Цю нашу найслабшу ланку і використовує підступна Москва.
— Чи є об’єктивна статистика жертв сталінського тоталітарного режиму?
— Немає. Ймовірно, і ніколи не буде такої. Це однаково, що запитати диявола, скільки ним погублено душ… Але науковці називають приблизне число: за період радянської влади Україна втратила 18 мільйонів людей.
— Наскільки правдиво спроможний автор відтворити минуле, пишучи документальну книжку?
— Залежно від його хисту і вміння зібрати потрібний матеріал. Але й цього замало! По-перше, архівні справи, здебільшого, фальсифіковані. По-друге, складність іще в тому, що достеменну правду забрали з собою мертві… Тоді допомогою для автора служать розповіді рідних і свідків, листи, щоденники, спогади та інтуїція письменника. Можливо, скажу надто пафосно, але я визволив із архівних сховищ тисячі імен від забуття. Написане — наслідок того, що мертві більше не мовчать. Їхні мученицькі долі — вирок сталінізму, це застереження нам, сучасникам, від путінського режиму.
— Що для вас щастя?
— Сім’я, діти, внуки. Ще — праця, внутрішня свобода. Щастя бути собою і з Богом.
— Чула розмову двох жінок про вас: що ви на свої роки гарно виглядаєте. В чому секрет збереження молодості?
— Дякую за комплімент прихильницям моєї творчості. Секрети прості: не засмічуйте душу негативом. Виривайте, як бур’ян, в собі зло та заздрощі, якомога більше ходіть пішки, не переїдайте. Збагачуйтеся духовно. Мене відмолоджує перо творчості. Це основне. Як сказано в Євангелії: “Бо ж ярмо моє любе, а тягар мій легкий”.
— Хто з відомих письменників схвально відгукувався про ваші твори?
— Юрій Мушкетик на історичну повість-легенду “Печаль месника”, згадуючи в “Літературній Україні”. Прозаїк, науковець Раїса Іванченко була приємно вражена книжкою “Безкровний серпень”. Вона сказала, що це історико-документальне видання треба видавати накладом для читачів усієї України. І навіть пропонувала для друку київському видавництву.
— Чи маєте шанувальників за кордоном?
— Мої твори не перекладались іншими мовами. Але окремі читачі замовляли мої книжки про Великий терор. Зокрема з Білорусі, Прибалтики, Росії, Німеччини, Англії.
— Якби вам запропонували вибрати гасло, як воно звучало б?
— Я б заявив словами Івана Франка: “…Огню, щоб ним слово налити”. Син коваля залишив нам у спадок до сотні томів. У них — вогненний дух незламності і волелюбства, служіння простолюду та Україні. Для творчих осіб — це зразок працелюбства на полі духовному. Про малознаного, на жаль, Івана Франка я писав у книжечці “Князь слова”.
— Наостанок назвіть один-два веселих афоризми.
— Зважаючи на нинішні урядові “реформи”, я вподобав вислів Джонсона Чейза: “Не впадай у відчай! Гірше ще попереду!” або американського актора Вуді Аллена: “Якщо ви хочете розсмішити Бога, розкажіть йому про свої плани”.
—Дякую.
Розмовляла Альона Радецька