На жаль, таких чужих серед нас вистачає і не обов’язково вони належать до п’ятої колони у нашій державі чи до середовищ усіляких колаборантів.
На жаль, таких чужих серед нас вистачає і не обов’язково вони належать до п’ятої колони у нашій державі чи до середовищ усіляких колаборантів. До речі, вони аж ніяк не повинні бути представниками інших національностей, тієї ж російської нацменшини, бо таких чужих вистачає і серед представників титульної української нації. Кажу про тих співгромадян, які досі не почуваються громадянами незалежної України, у світогляді яких переважають радянські стереотипи й міфи. Хоча не секрет, що саме серед них нині бачимо найбільше, так би мовити, нелояльних до української державності. Антиукраїнський колабораціонізм таких людей досі живиться російським імперським синдромом, замішаним на радянському тісті псевдонаціональної політики комуністичної системи, яка ліпила з них єдиний радянський народ. Проте саме цей гомо совєтікус і ставав каталізатором багатьох кривавих подій на території колишнього СРСР, зокрема в Придністров’ї, на Кавказі, відігравши свою негативну роль і під час анексії Росією нашого Криму, живить нині сепаратистів-ватників на окупованому росіянами Донбасі, є причиною соціально-політичного неспокою у Прибалтиці та інших колишніх радянських республіках. На жаль, до цієї маргінальної частини соціуму належить немало етнічних українців, які часто стають ще більш запеклими ворогами власної держави та нації, аніж представники нацменшин, світоглядні аномалії яких хоча б можна пояснити.
Щоправда, мене більше цікавлять ті з-поміж нас, хто не надто демонструє свою нелояльну позицію до держави, яка в них у силу багатьох суспільних обставин не є виразно окресленою у якихось конкретних діях. Ось, наприклад, недавно до редакції завітав поважний дідусь-ветеран з місцевих росіян і одразу зажадав, аби ми з ним спілкувалися чомусь російською. З пошани до його сивини ми дуже делікатно з ним повелися і виявилося, що він добре розуміє українську, а от спілкуватися нею за добрих піввіку проживання у нашому місті він не хотів і, мабуть, не може. Говорили з ним про життя-буття і дізналися, що родом він з російської глибинки, проте добре розуміє, що там його вже давно ніхто не чекає, бо саме у Хмельницькому його рідний дім. Звідки у нього прояви мовного великоросійського шовінізму також зрозуміло, адже в радянські часи наше місто було добряче штучно зросійщене, тож цей колишній військовий тоді не відчував жодних мовних незручностей з рідною російською. Чи відчуває їх нині — не говорив, хоча ми в цьому сумніваємося, а от те, що опинився у глухому світоглядному куті через війну путінської Росії з Україною, то це очевидний факт. Виявилося також, що і в його родині існує давній конфлікт, бо його діти й онуки думають по-іншому.
Тож як бути таким людям, які з певних причин досі не прижилися на нашій землі? Думаю, в кожного з них має бути своя відповідь на запитання про те, наскільки глибоко вони відчуватимуть власну відстороненість від життя держави, в якій їм долею випало жити і яка, як засвідчує наш нелегкий державницький поступ, приймає їх такими, якими вони є насправді, аж ніяк не наголошуючи, зокрема, на мовному питанні, прагнучи будувати нову українську політичну націю, чи не так?..
Богдан Теленько