Європарламент прийняв давноочікувану нами резолюцію про безвізовий режим з Україною. Цей законодавчий документ скасовує українським громадянам візові вимоги для короткострокових подорожей у Євросоюз з червня цього року, крім Великобританії та Ірландії.
Європарламент прийняв давноочікувану нами резолюцію про безвізовий режим з Україною. Цей законодавчий документ скасовує українським громадянам візові вимоги для короткострокових подорожей у Євросоюз з червня цього року, крім Великобританії та Ірландії. Перші особи нашої держави, які тішили нас останні три роки обіцянками щодо безвізу, зрозуміло, не забарилися з вітаннями народу з цього приводу. Бачите, вже нібито відкрита (читай — завдяки їм) зелена вулиця до Європи. Та забувають уточнити, чому Європарламент так довго опирався прийняттю цього справді важливого для нас рішення. Проте очевидним є те, що якби не тиск українського суспільства, ми ще довго чекали б на цю резолюцію, як чекаємо врешті на реальні зустрічні кроки Євросоюзу щодо вступу в цю міждержавну спільноту. Безвіз для українців нині поки що є фактором більше морально-психологічного характеру, так би мовити, виявом історичної справедливості. Адже нам ще нескоро вдасться наповнити його реальним змістом очікуваної економічно-інвестиційної інтеграції з Європою, яка досі не усвідомила простої істини: не стільки Україні вона потрібна, як ми їй! Саме так, на мою думку, і слід ставити наголоси на значенні цього запізнілого рішення Європарламенту. Бо якщо говорити лише про пересування та міграцію українців Європою, то ми цю проблему для себе успішно вирішуємо в останні чверть століття і без подібних резолюцій, активно і доволі успішно утверджуючись на ринках праці чи не всіх країн Старого світу. Чого це мільйонам українців коштувало — окреме питання, адже своє вікно в Європу вони пробивали всупереч несприятливим обставинам бюрократичної машини їхньої рідної держави та країн, куди вони потрапляли. І де, зауважмо, згодом впевнено завойовували місце під сонцем, перетворившись, по суті, на найефективнішого інвестора для України, влада якої лише створювала бюрократичні перепони на цьому шляху. Натомість доволі часто заробітчанам доводилося чути на свою адресу навіть образи від перших осіб держави. Пригадуєте обурливий пасаж Леоніда Кучми до сотень тисяч українських жінок-остарбайтерів в Італії, котрих він порівняв з повіями? А вони створили, по суті, унікальну галузь соціального патронажу для пристарілих італійців.
Звичайно, нині на проблему нашої євроінтеграції накладається насамперед той факт, що саме Україна у війні з російським агресором та кремлівським державним тероризмом захищає не лише власні національні інтереси, а й європейські демократичні цінності, чого, на жаль, Європа досі сповна не усвідомлює. Складається враження, що її політики знову схильні робити помилки своїх попередників у ХХ столітті, які ніяк не хотіли бачити вирішального геополітичного значення України на європейському континенті.
Не менш важливо, щоб це розумів і наш владно-політичний клас, перетворивши цю аксіому в дороговказ у внутрішній та зовнішній політиці, а не лише декларував це у політичних заявах для внутрішнього вжитку. Тільки за такої умови наше повернення до Європи буде наповнене реальним змістом і Україна не стоятиме у ролі прохача біля дверей Європарламенту, НАТО чи деінде…
Богдан ТЕЛЕНЬКО