І справді як, коли за чверть віку нашої незалежності ми не надто змогли просунутися в утвердженні рідної мови як державної?
І справді як, коли за чверть віку нашої незалежності ми не надто змогли просунутися в утвердженні рідної мови як державної? Україна — це не колись онімеччена Чехія чи зрусифікована Фінляндія, які, звільнившись від імперського тиску: одна — від австро-угорського, а інша — від російського, без проблем повернулися до рідної мовної стихії, — скаже вам скептично налаштований щодо наших мовних перспектив громадянин. Як правило, такі люди самі не квапляться визнавати, що цей синдром меншовартості рідної мови у них закладений ще з радянських часів і є, без сумніву, результатом російської колонізаторської політики на нашій землі. Є нині й такі, хто цілком зі щирих переконань буде доводити, що змінювати мовне законодавство, тобто де-юре чинний дискримінаційний щодо української мови закон Ківалова-Колесниченка не на часі, бо, мовляв, нині триває війна і ворог та його п’ята колона обов’язково використають спроби змін у мовному законодавстві на користь державної української для збурення суспільства. І як приклад такі люди наведуть нібито факт, що, мовляв, саме мовна проблема призвела до окупації Росією нашого Криму та війни на Донбасі.
Так думають недалекі люди, які не хочуть навіть нині усвідомити, що російська агресія в Україні була запланована Кремлем заздалегідь і відбулася б за будь-якої мовної погоди в нас. Зрештою, вони, видно, і не бачили трьох мовних законопроектів, які будуть невдовзі винесені на розгляд Верховної Ради і які за своїм змістом залишаються найліберальнішими в Європі. Тобто не несуть жодної загрози ні російській мові, ні іншим мовам нацменшин в Україні, в якій мова титульної нації, яка вважається державною, нині все більше витісняється на задвірки суспільного життя. Подивіться, зрештою, наші основні телевізійні канали і побачите, що там відверто насаджується російсько-українське “двоязичіє”. Прислухайтеся, якою мовою загалом спілкуються наш політичний клас, великий бізнес, чільні представники влади, які мали б показувати приклад поваги до державної української мов и, і переконаєтеся, що ця проблема не виникла на порожньому місці, адже деякі наші владоможці буквально хизуються своїм нехтуванням державної мови.
Наскільки актуальною є ця проблема в нашому регіоні? — запитаєте. Думаю, багато з вас дійдуть висновку, що і тут вона дуже гостра, а що тоді вже казати про східні та південні регіони держави. З цього приводу хтось мені закине, що на фронті мовне питання в середовищі наших військовиків та волонтерів не виникає, і буде правий, бо на цьому рівні воно, зрештою, ніколи й не виникало. Ми нині говоримо про мовне питання як складову безпекової національної політики, яку повинні здійснювати представники нашої влади, яка ось уже чверть віку фактично саботує українську державну мову в усіх сферах життя і без якої на всіх рівнях здійснити дерусифікацію України практично неможливо.
Богдан ТЕЛЕНЬКО