Не думав, що моя попередня колонка, у якій лише побіжно торкнувся теми соціальних ліфтів, викличе таку жваву реакцію у читачів. І що цікаво, ця тема, виявляється, однаково зачіпає і тих, хто далі продовжує віртуально жити у “прекрасному далекому” комуністичних часів, і тих, хто, так би мовити, прагне до європейських стандартів життя. Перші, як правило, анонімними дзвінками діставали мене тим, що ось, пане редакторе, до чого призвели демократія та незалежність, бо, мовляв, у радянські часи на суспільну верхівку діставалися лише ті, хто пройшов усі владні щаблі. А другі, говорячи нібито правильні речі про необхідний підбір владних кадрів через суспільні фільтри виборів, конкурсів та інших демократичних методів, не надто квапилися визнавати, що цей процес доволі тривалий, і в ньому слід враховувати багато суспільно-історичних факторів творення нашої державності та її нової владної еліти.
Не думав, що моя попередня колонка, у якій лише побіжно торкнувся теми соціальних ліфтів, викличе таку жваву реакцію у читачів. І що цікаво, ця тема, виявляється, однаково зачіпає і тих, хто далі продовжує віртуально жити у “прекрасному далекому” комуністичних часів, і тих, хто, так би мовити, прагне до європейських стандартів життя. Перші, як правило, анонімними дзвінками діставали мене тим, що ось, пане редакторе, до чого призвели демократія та незалежність, бо, мовляв, у радянські часи на суспільну верхівку діставалися лише ті, хто пройшов усі владні щаблі. А другі, говорячи нібито правильні речі про необхідний підбір владних кадрів через суспільні фільтри виборів, конкурсів та інших демократичних методів, не надто квапилися визнавати, що цей процес доволі тривалий, і в ньому слід враховувати багато суспільно-історичних факторів творення нашої державності та її нової владної еліти.
Щодо перших моїх опонентів, то жоден із них не хотів визнавати, здавалося б, очевидні речі: ми досі залишаємося постгеноцидною нацією, а проголошені 1991 року незалежність та державна самостійність потребують і нині значних суспільних зусиль, аби ми нарешті відмовилися від радянських стереотипів у всіх сферах життя. А ще більшість навіть не хотіла згадувати радянську історію з усіма її драмами кривавих репресій, голодоморів, нехтуванням людської гідності, адже їхня уява про комуністичне благоденство зупинилася на роках штучного брежнєвського застою, під час якого з’явились ознаки нібито соціальної стабільності, що, як відомо, закінчилися Чорнобилем, афганською війною та іншими авантюрами. Не хотіли вони визнавати у нашій дискусії і той факт, що основою владної піраміди незалежної України з перших днів була, власне, компартійна номенклатура, представники і спадкоємці якої ще досі домінують у владному середовищі.
Звичайно ж, не брався б і я ідеалізувати усі ті “нові обличчя”, які з’являлися в незалежницькі часи у владних кабінетах усіх рівнів, які вважаються висуванцями національно-демократичних сил. Тут у нас справді величезні проблеми. Адже, як засвідчують уже уроки Революції гідності, ми не надто вміємо вчитися на своїх помилках, тому не дивно, що її ідеали, скроплені кров’ю героїв Небесної сотні, тих патріотів-пасіонаріїв, які гинуть уже третій рік за нашу незалежність на неоголошеній російсько-українській війні, досі не сповідуються більшістю представників владно-політичної еліти, яку ми з такою натугою беремося перезавантажувати.
Чому в нас це історичне надзавдання так погано вирішується? — запитаєте. Переконаний, відповідь слід давати кожному з нас, що у моральних категоріях називається чесністю із собою, з чим у нас завжди були проблеми. Хотілося б, щоб саме нині ми змогли зробити над собою необхідне зусилля і подивитися на себе очима тих, хто має моральне право запитати у кожного з нас: що ми зробили для очікуваних змін у своїй країні, власному краї? Скажу вам, що це досить незручне питання, яке ставить нинішній час перед нами всіма, і втекти від нього нині не вдасться нікому…
Богдан ТЕЛЕНЬКО