Погодьтеся, завдання перезавантаження нашої політичної, а заразом і владної еліти залишається першочерговим для країни, без чого про її поступ не доводиться говорити. Переконаний, саме нині ми маємо неабиякі можливості для якісного оновлення владно-політичного класу. Адже до Революції гідності ці так звані соціальні ліфти фактично залежали від перших осіб держави й того кадрового алгоритму, в якому основним був принцип особистої відданості чиновницької та депутатської братії владоможцям.
Погодьтеся, завдання перезавантаження нашої політичної, а заразом і владної еліти залишається першочерговим для країни, без чого про її поступ не доводиться говорити. Переконаний, саме нині ми маємо неабиякі можливості для якісного оновлення владно-політичного класу. Адже до Революції гідності ці так звані соціальні ліфти фактично залежали від перших осіб держави й того кадрового алгоритму, в якому основним був принцип особистої відданості чиновницької та депутатської братії владоможцям.
Так було з часів Кравчука, який хоч і побавився з Рухом, іншими національно-демократичними середовищами на предмет залучення до владної вертикалі їхніх висуванців, та зробив врешті ставку на колишню партноменклатуру. За Кучми в країні було вибудовано кланово-олігархічну систему за такими ж принципами особистого добору кадрів. А кадрово-соціальні ліфти за Ющенка, заповнені його “любими друзями” на всіх рівнях, — це вже окрема тема, хоча за часів Порошенка ми спостерігаємо немало аналогій. Тож не дивно, що, здійснивши реванш, Янукович пішов ще далі, розпочавши з відвертого торгу національними інтересами, які продавалися Кремлю вздовж і впоперек. А завершилося все кривавим Майданом та російсько-українською війною, під час яких своє слово вже сказала справжня еліта нашої нації, представники якої, на жаль, досі не домінують у владному політикумі держави. Але попри все, як на мене, це лише питання часу, бо цей процес уже не спинити і він нічого спільного не має з досвідом усіх попередників Порошенка, які, як і він, на жаль, цю селекцію прагнули вирішувати в ручному режимі.
Та мене особливо хвилює те, що наша нинішня влада, здається, не хоче усвідомити незворотність процесів перезавантаження владно-політичної еліти країни, що в умовах війни триває, даруйте, цілком природним шляхом. Адже на політичну авансцену держави виходять не бізнес-лобісти, куми, свати, дорученці, всілякі політичні авантюристи та висуванці з оточення владоможців, а справжні державники, які пройшли фронт, створювали волонтерський рух, незалежні громадські організації, які формують реальне громадянське суспільство, тобто ті люди, які себе самі створили і просто нездатні пристосовуватися до колишніх правил гри вітчизняного політикуму, які нині гальмують країну. Відрадно, що після тотального відтіснення на політичний маргінес залишків національно-демократичних партій, які були підмінені псевдодержавницькими політпроектами, в суспільстві знову з’явився реальний запит на ідеологічні партії, про що, зрештою, свідчать результати місцевих виборів у нашому місті.
Ми з вами сьогодні є свідками та учасниками таких суспільно-політичних процесів, яких досі не знала наша країна. Дуже хотілося б, щоб ці зміни тривали без суспільних збурень і у нинішнього владно-панівного класу вистачило глузду, аби відносно спокійно зійти з політичної арени. Це, якщо хочете, вже моє побажання, хоча добре розумію, що нас чекає ще доволі болісний процес змін у країні.
Богдан ТЕЛЕНЬКО