Хоча на хороші зміни, ми, зрозуміло, всі дуже сподіваємося. І найбільші наші сподівання на припинення війни на Сході, де наші воїни в окопах кажуть нині цей свій тост дуже знаково: “За мир, але після перемоги!”.
Хоча на хороші зміни, ми, зрозуміло, всі дуже сподіваємося. І найбільші наші сподівання на припинення війни на Сході, де наші воїни в окопах кажуть нині цей свій тост дуже знаково: “За мир, але після перемоги!”. Цікаво, яким бачиться цей довгожданий мир з найвищих владних кабінетів і чи є там відчуття того, що будь-який інший мир без перемоги буде нашою фатальною поразкою?
Це особливо чітко розумієш нині, у рік століття початку Української національної революції 1917-1920 років, яке згідно з Указом Президента будемо відзначати незабаром. І дуже хотілося б, щоб усі, хто залучений до цих заходів, зокрема на місцях, давали собі звіт у тому, що йдеться не про якусь чергову дату нашої історії, а про ті її драматичні уроки, які потребують нового переосмислення вже з огляду на реалії нинішньої російсько-української війни, яка у минулому столітті не закінчувалася ніколи, розпочавшись, по суті, взимку 1918-го повномасштабною інтервенцією на нашу землю більшовицької орди, триваючи й нині…
На жаль, подібне осмислення цих драматичних подій вітчизняної історії наша суспільність ще не готова у своїй більшості сприйняти, хоча ті, хто пройшов фронт на Сході, це добре усвідомлюють, як і те, що ніякими Мінськими мантрами про замирення на Донбасі ця війна не скінчиться.
…І все ж я дозволю собі згадати один зі знакових епізодів, який має прямий стосунок до подій Української національної революції у нашому краї. Було це влітку 1997 року, коли за ініціативи колишнього політв’язня Кузьми Матвіюка хмельницькі республіканці пошанували старого петлюрівця Лавра Бартасюка, котрий мешкав у Скаржинцях. А ще ми тоді шукали по області старих “петлюрівок”, аби вручити їм тернові хустки у подарунок як своєрідний символ їхньої важкої й упослідженої комуністичною владою долі.
Тодішній державній владі нібито вже незалежної України було не до таких пошанувань, адже перелицьована вчорашня комсомольсько-комуністична номенклатура, яка реально опанувала владу в країні, у ті часи інтенсивно грабувала власний народ, творячи олігархічну систему її подальшого укладу, який ми навіть після другого свого Майдану ще не спромоглися подолати.
Та, думаю, якраз ця праведна війна, яку ми ведемо нині проти російського окупанта, і стане тим головним каталізатором змін на краще в нашій державі, яка просто вже не зможе жити так, як жила до Революції гідності, що досі триває, чого ніяк не хочуть завважувати наші владці.
Так, уже немає на світі, світла їм пам’ять, хорунжого Бартасюка, ні тих бабусь-“петлюрівок”, але є їхні нащадки, родова і генетична пам’ять яких закарбувала у їхній родинній долі ті страшні уроки історії, з яких ми повинні нині робити вже свої висновки…
Богдан ТЕЛЕНЬКО