Думаю, що суспільних симптомів для розвитку суспільно-політичної ситуації в Україні диктаторським шляхом, тобто запиту на сильну руку, як на мене, нині більш ніж достатньо.
Щоправда, у цих очікуваннях так званий пересічний українець, який перший висловлюється за подібний сценарій, усю вину за свої житейські проблеми нині перекладає більше на чинну владу, забуваючи зазвичай, що саме він її і створив своїм голосуванням на виборах парламенту, президента, місцевих органів самоврядування. Проте інфікування суспільства саме такими простими методами вирішення, як вважають прихильники диктатури, всіх проблем у державі, лише “залізною”, здається, нині вже має доволі загрозливу тенденцію, чому, зрозуміло, сприяють очевидні провали влади в реформуванні всіх сфер нашого життя і найперше в боротьбі з корупцією та у невизначеності нашої політики на російсько-українському фронті, зокрема, зі статусом АТО, шляхів деокупації Донбасу і Криму…
Тож хто нині реально претендує на роль майбутнього диктатора в нашій державі, яка особистість та політична сила? Зізнаюся, на це запитання мені поки що доволі важко відповісти. Переконаний, усі нинішні політтехнологічні маніпуляції навколо теми диктатури в країні носять загалом спекулятивний характер. І якщо, скажімо, деякі експерти говорять про такі можливості армії, ветеранських середовищ учасників АТО, волонтерських спільнот, скажімо, під егідою цивільних громадських та військових структур на базі того ж батальйону “Азов”, масові акції яких у столиці показали, що це нині вже доволі потужна сила, то мені здається, що їх слід розглядати лише як своєрідну репетицію. Проте вже по-справжньому насторожує там поява доволі керованих радикалів в атошній атрибутиці, місце яких мало би бути на фронті, а не в столиці, де вони проводять свої акції з дивною синхронністю. Хоча, як на мене, якщо такі організовані парамілітарні структури існують для того, щоб нагадувати п’ятій колоні, що в Україні вистачає по-державницьки налаштованих патріотичних сил, то з цим фактом ще якось можна миритися. Та чому тоді чинна влада не квапиться робити за них, по суті, свою роботу, наводячи елементарний лад у країні? Чому нині в нас наростає вплив тих політичних середовищ, політиків і всіляких авантюристів від політики, які маніпулюють суспільством демагогічними та популістськими гаслами, по суті, готуючи підґрунтя для реваншу антиукраїнських сил?
Словом запитань більше, ніж відповідей, хоча певні елементи диктаторських режимів, здається, мають місце вже і в діях чинної влади. Щоправда, не там, де вони, на моє переконання, вже давно мали би бути задіяні, зокрема у введенні військового стану в країні та переведення її на воєнні рейки в усіх сферах життя. Наша влада більше схильна керуватися відомим диктаторським кредо: своїм — усе, а всім решта — закон, не усвідомлюючи того, що якраз прояви її беззаконня породжують найнебезпечніші сценарії розвитку суспільно-політичної ситуації в державі, в якій, на жаль, таки бродить привид диктатури, як би цього хтось не хотів визнавати…
Богдан ТЕЛЕНЬКО