Кажу про День Збройних Сил України та День волонтера, які ми відзначили 5 і 6 грудня.
Кажу про День Збройних Сил України та День волонтера, які ми відзначили 5 і 6 грудня. Щиро тішуся, що наш президент Петро Порошенко під час свята не відсиджувався у теплому столичному кабінеті, а прибув на фронтову передову, де привітав особисто українських військовиків, що днями ми таки провели ракетні пуски на військових навчаннях біля Криму, незважаючи на погрози Москви. Можливо, наш глава держави аж надто перебрав в оцінках того, що нині саме українська армія є найсильнішою в Європі, але цілком погоджуюся з ним, якщо він мав на увазі її бойовий дух, військові навички та бойовий досвід, який дістали добровольці й армійці з весни 2014 року у боях та протистоянні з російськими агресорами.
Однозначно не має жодних аналогів у новітній історії Європи волонтерський рух українців, які справді допомогли створити нову армію за цей час, заклавши на цій основі найміцніші підвалини громадянського суспільства, до якого прагне наша країна і з якого, сподіваюся, разом з ветеранськими спільнотами учасників АТО, а точніше війни за нашу незалежність, таки невдовзі викристалізується нова якість суспільства загалом і вітчизняного політикуму на всіх рівнях зокрема.
А щодо тривоги з нагоди свята, то вона якраз від того, що надто різко контрастує зроблене народом для армії, заразом з її кращими представниками з усіх середовищ, з тими суспільно-політичними реаліями, в яких продовжує перебувати, так би мовити, наш тил. Адже здавалося, що ті радикальні процеси, які кардинально змінили за час війни нашу армію, по суті, перезавантаживши оборонну сферу країни, навіть попри всі проблеми, які в ній ще є, мали б призвести до якісних змін у владній еліті країни. Проте, на жаль, цього ще не сталося, а вітчизняний політикум далі пробує нав’язати суспільству звичні популістські та демагогічні орієнтири й не перестає нас дивувати корупційними скандалами.
От і виходить, що ми нині ніби живемо у двох паралельних реальностях: у країні, яка протистоїть найнебезпечнішому у нинішніх світових реаліях агресору, яким, беззаперечно, є нині путінська Росія, — з одного боку, а з іншого — бачимо країну, яку роздирають владно-політичні міжсобойчики та протиріччя існуючих політичних еліт, які, крім власних шкурних та корпоративних інтересів, не мають жодної державницької складової у своїх руйнівних діях. Водночас увесь здоровий потенціал українського суспільства якраз і зосереджений на тому, щоб забезпечити обороноздатність країни і його конструктивної енергії нині просто не вистачає на те, щоб відіграти оздоровчу роль у наведенні елементарного порядку в країні, для запуску реформ у всіх сферах життя, у боротьбі з корупцією, зрештою, для повного перезавантаження влади в державі. Дехто з політологів небезпідставно твердить, що якраз це протиріччя і є головною метою так званої кремлівської операції “Шатун” в Україні, в якій має спрацювати відоме застереження гетьмана Мазепи: через незгоду всі пропали, самі себе звоювали. Особисто я попри власні тривоги не перестану вірити, що ми уникнемо всіх трагічних історичних уроків власної історії, які мають здатність повертатися, якщо її учні погано їх засвоюють…
Богдан ТЕЛЕНЬКО