У кожного волонтера своя історія. У хмельничанки Алли Фарващук, координатора ГО “Армія SOS” Хмельницького обласного благодійного фонду “Центр Добриня”, вона також є. І почалася в березні 2014-го, коли у військкоматах обласного центру з’явилися перші мобілізовані.
У кожного волонтера своя історія. У хмельничанки Алли Фарващук, координатора ГО “Армія SOS” Хмельницького обласного благодійного фонду “Центр Добриня”, вона також є. І почалася в березні 2014-го, коли у військкоматах обласного центру з’явилися перші мобілізовані.
Один зі знайомих розповів їй, що хлопці, які по два-три дні чекають відправки в навчально-тренувальні центри, часто не мають коштів на харчування. І якщо командир не організує їм їжу за власний рахунок, змушені кілька днів жити впроголодь.
“Після цієї розповіді я одразу поїхала до військкомату, аби пересвідчитися в правдивості розповіді знайомого. Виявилося, що так воно і є. На сімейній раді ми з синами вирішили, що будемо возити у військкомати пиріжки, які випікали в нашій приватній пекарні “Гусельна”. У нас вони виходили дуже смачні: тоненьке тісто й багато начинки… Я розуміла, що наша продовольча підтримка хлопців надто мізерна, але навіть не уявляла, якою за розмірами вона стане незабаром…”
Йшов другий місяць весни. В країні було неспокійно й тривожно. Той неспокій холодною змією заповзав у душу кожного українця: “Що буде далі?”. Навіть у повітрі витав дух війни. Поміж людей ширилися розмови на одну й ту ж тему: “Чи буде справжня війна?”. Адже Крим уже анексований Росією, а на сході України заворушилися сепаратистські сили. На початку місяця озброєні бойовики захопили Донецьку ОДА, невідомі “зелені чоловічки” з’явилися в Слов’янську, Артемівську та Краматорську. Незаконні збройні формування штурмували міську раду в Горлівці. Насувалося щось страшне й неочікуване. 13 квітня розпочалася масштабна антитерористична операція з залученням Збройних Сил України. Почалася часткова мобілізація. І тоді весь люд наче прокинувся. Тисячі добровольців брали в оточення місцеві військкомати, через мобільний зв’язок відправляли по 5 гривень ті, хто хотів допомогти армії. За тисячу кілометрів від Хмельницького, в напрямку Дніпропетровська (тепер Дніпро) місцеве населення будувало блокпости. Знайомий прикордонник, у якого Алла запитала, хто потребує невідкладної допомоги, порадив Чернігівський прикордонний загін.
“У них 21 мотоцикл, на яких патрулюють кордон, без камер та гуми для коліс, 12 авто без акумуляторів. І маскувальна сітка також була потрібна. Аби придбати все це, знадобилося більше 40 тисяч гривень. Їх треба було десь знайти. Перші 3,5 тисячі гривень пожертвувала знайома. Алла пригадує, як дзвонила і просила не гроші, а оплатити рахунки, або ж радила, де можна придбати необхідне для прикордонників. Благо, знайшлися маскувальні сітки, 12 акумуляторів та “взуття” для коліс. Переслали на місце призначення “Новою поштою”. Аби доставити акумулятори, довелося шукати транспорт, а на додачу відправили ще й печиво та пиріжки. Зелені берети про допомогу не забули і на День прикордонника зробили Аллі справжній сюрприз — вручили медаль “Почесний прикордонник”. Ще не раз і не два отримуватиме Чернігівський прикордонний загін допомогу від хмельничан, які стали вважати його рідним. І коли перша група дислокувалася в Станиці Луганській, на території, де проходила антитерористична операція, — також.
Поступово в Алли Фарващук з’явився дещо інший напрямок роботи, бо хлопці, які потрапили в зону бойових дій, потребували форми. Всі пам’ятають, якою на початку війни була наша армія — голою, босою і голодною в прямому сенсі. Волонтери кинулися по магазинах вживаних речей, але навіть там військовий одяг “бундес” або “британку” продавали за фантастичною ціною — більше 900 гривень.
“Мені вдалося вийти на хлопців, які займалися формою, — пригадує волонтер. — Вони її знаходили в Польщі, Німеччині і завозили в Україну, а я брала на десятки тисяч під чесне слово, одягала військових, а паралельно шукала спонсорів, які могли б заплатити за форму. Так за 250 гривень ми купували те, що в Україні коштувало вчетверо дорожче. Крім одягу, скуповували взуття — дутики, кросівки хмельницьких виробників. Було таке, що власники виробництв жертвували взуття для військових і тоді зібрані кошти йшли на інші потреби. Моя пекарня поступово перетворилася на великий склад. Військкомати почали відправляти до мене мобілізованих з проханням обмундирувати їх. Це був безперервний процес, в якому було задіяно дуже багато людей. З одними я перетиналася по роботі у мирному житті, з іншими мене познайомили, з третіми, як я думала, доля звела випадково. Однак у житті, я переконалася, нічого випадкового немає. У складній ситуації люди розпізнаються найкраще: їх порядність, чесність, готовність до пожертви… І я рада, що рідко коли розчаровувалася в тих, з ким мене зводило на життєвих перехрестях. Хоча було й таке…”
Наближалася зима. У наших військових з’явилася гостра потреба в спальних мішках. Волонтери перебрали всі варіанти, де можна їх придбати: туристичні, магазини вживаних речей, але ціна питання була занадто високою. Тож задумалися над власним пошиттям, але для того треба було знайти всі необхідні складники: матеріал, утеплювач, фурнітуру та й людей, які шитимуть. Дали клич поміж знайомими і виробництво почалося. Першою взялася за пошиття спальних мішків Оля, до неї долучилися швейники Володя та Сергій, потім ПТУ №9, професійно-технічний ліцей, кафедра технології і конструювання швейних виробів ХНУ. Тисячі спальних мішків, собівартість яких не перевищувала 350 гривень, потрапили до наших військових, рятуючи їх від холоду.
А потім у волонтерський центр прийшла мама військового-снайпера і попросила допомогти сину з маскувальним костюмом. Як з’ясувалося згодом, це була дуже непроста справа. Ніхто не знав, як виготовити “кікімору”. І тоді на виручку прийшли харківські колеги. Вони передали маскувальний костюм, що благополучно був розібраний на деталі. Незадовго вдалося знайти охочих плести. Кожен, хто хотів приєднатися, отримував від Алли п’яльця й урок з навиків плетіння. Долучилося дуже багато людей і через деякий час “кікімору” передали її власнику.
Наступним випробуванням стало виготовлення маскувальних сіток. А все почалося з того, що якось біля кінотеатру ім. Т.Шевченка Алла побачила кількох дівчат, котрі плели маскувальну сітку. Коли розговорилися, виявилося, що у них проблеми з коштами і робочими руками. Домовилися, що Алла візьметься шукати приміщення для плетіння маскувальних сіток, а також допоможе з витратними матеріалами. Незабаром Палац творчості дітей та юнацтва стане саме тим місцем, де й досі виготовляють маскувальні сітки. На заклик волонтерів сюди приходять люди, які бажають долучитися до допомоги українським військовим. Адже виділити гроші може не кожен, а от віддати кілька годин свого часу на виготовлення засобів захисту для наших бійців — доступно всім.
Коли отримали замовлення на зимові маскувальні халати, дарма, що цього раніше ніхто з них не робив, знали, з чого і як починати: придбали тканину, покроїли за зразком натівського маскхалату і віддали на масове пошиття профтехучилищам №№8, 9, кафедрі швейних виробів ХНУ, підприємцям, які відшили не одну сотню маскувальних костюмів. Те ж було і з захисними чохлами на каски (каверами), які теж навчилися виготовляти, коли звернувся по допомогу 7-й територіальний батальйон оборони. Шукали потрібну інформацію в Інтернеті, радилися з військовими. На допомогу прийшли колишні миротворці, які принесли зразок. І хоча тероборонівці просили відшити хоча б 50 чохлів, їм передали 400, аби вистачило на весь батальйон.
Виконали й інші замовлення 7-го тербату — придбали 60 комплектів форми, бензопилку, запасні ланцюги до неї, пальне, гумові чоботи, засіб від комарів і ще багато речей, необхідних для облаштування захисників за місцем призначення. Оскільки замовлення змушені були виконувати дуже оперативно, то й передавати його довелося, наздоганяючи військовий ешелон, який ішов на схід, аж у Жмеринці.
Саме в той час доля зводить Аллу Фарващук з Сергієм Морозом та Олександром Василишиним. Разом вони стали кістяком волонтерського руху і зробили для наших воїнів дуже багато. Допомогу на Донбас відправляли тоннами і регулярно. Крім одягу, взуття та продуктів харчування, предметів першої необхідності, передавали медпрепарати, дороговартісні прилади нічного бачення, іншу амуніцію. Згодом група об’єдналася з іншими волонтерами, які також працювали на армію. Були це Сергій Стрілецький та два Володимири — Сутовський і Витишин.
…Допомога військовим відправлялася регулярно. Закупляли, крім одягу, взуття, продуктів харчування, предметів першої необхідності та ліків, дороговартісні прилади нічного бачення, рації.
“Першим координатором наших зусиль став Олександр Симчишин (нині міський голова — авт.), який працював тоді в облдержадміністрації, — розповідає Алла Фарващук. — Пам’ятаю, разом зі снайпером Сашком із 8-го полку спецпризначення, який якраз повернувся з зони бойових дій, ми пішли до Олександра Сергійовича. Це була перша наша планувальна нарада — пробували шукати бронежилети, яких тоді у бійців не було взагалі, а також машини”.
Оголошення “Армії SOS” розкидали по всіх банківських установах й одразу знайшли те, що треба. Один із банків виставив на продаж бронеавтомобіль. Ціна його була порівняно невисока — 20 тисяч гривень, але їх за ніч треба було зібрати. На щастя, знайшлася людина, яка купила той автомобіль, а потім і другий, назвавши їх іменами своїх дочок — Еріка та Емілія.
А от з кевларовими касками, які придбали у Польщі через общину, мало не вийшов конфуз. На той час Польща наклала заборону на перевезення військової продукції через кордон. На митниці заборонений товар мало не виявив службовий пошуковий собака, але в останній момент його щось відволікло. Отож каски благополучно опинилися в Україні й були переправлені на передову. Під час Іловайського котла захисне спорядження врятувало життя нашому знайомому Віті-реконструктору й про це поступово дізналися всі, хто був причетний до “операції” з придбання касок. З часом історія про ланцюжок позитивної енергії, що став рятівником життя, набула ще більшого розголосу і ще більше мотивувала людям, які допомагали армії. Доводилося тримати цілодобово зв’язок, вести безкінечні перемовини, узгоджувати дії багатьох людей, тримати в пам’яті великий багаж інформації і все заради того, аби не сталося збою в уже налагодженій роботі… Фізичне та емоційне навантаження, постійні стресові ситуації мало не довели жінку до того, що психологи називають “вигорянням зсередини”. Вона не могла ні спати, ні їсти, жила в постійному страху пропустити щось надважливе, не встигнути виконати якесь прохання, чи замовлення, від якого залежатиме чиєсь життя. І тільки професійні поради психолога Світлани Абаєвої допомогли усвідомити, що вона не має права чинити так із собою, адже війна триває і її сили ще будуть потрібні тим, хто нині захищає Україну.
“Я розуміла, що в такому режимі я не зможу працювати далі, але іншого виходу не бачила, —ділиться Алла. — До війни у мене був бізнес і в Україні, і за кордоном. З початком воєнних дій я заховала подалі закордонний паспорт, аби не було спокуси шукати спокійніше місце за межами моєї країни для себе і своєї сім’ї. Я витратила власні кошти, які заробила раніше, продала автомобіль. Ні, я не жалкую, бо це усвідомлене рішення. В такий складний час, вважаю, маємо жертвувати, хто чим може. Бо що означають матеріальні блага та цінності, коли наші воїни жертвують своїм життям?.. Інша справа, що є частина людей ( і це не тільки “круті” бізнесмени, депутати, високопосадовці), які відгородилися від війни глухими стінами, живуть у своє задоволення, не помічаючи, що коїться в країні. Вони є серед нас. Мабуть, думають, що їх усе омине. Але це просто підлість…”
“Армія SOS” залучила до своїх добрих справ дуже багато люду. Кошти надходили зі всіх куточків Хмельниччини, як і продукти харчування.
До організації підтримки військових долучилися священнослужителі. Якось один із аграріїв Волочиського району передав багато капусти та огірків. Надворі якраз стояла неймовірна спека, отож треба було пришвидшити їх переробку. В профтехучилищах були літні канікули, тож довелося просити помочі в отця Степана. З його допомогою мешканці Старокостянтинова у замку князів Острозьких їх переробили, завантажили в транспорт і відправили на позиції українських бійців.
“Саме тоді я познайомилася, — продовжує розповідати Алла Фармащук, — з чудовими людьми і вперше для себе відкрила історію замку та його колишніх власників. Місцевий волонтер Максим Перепелиця провів для нас чудову екскурсію і я захопилася цими історичними постатями, які свого часу дуже багато зробили для України, зокрема розвитку освіти. Мені захотілося долучитися до тих, хто відновлює цю історичну будівлю для майбутніх поколінь. Зрештою, в минулорічний день народження Хмельницького частину грошової допомоги, яку збирала “Армія SOS”, ми передали замку”.
А цьогоріч разом із Наталею Шмуриковою Алла Фарващук захистили обласний проект, фінансування від якого піде на пошиття костюмів для гідів замку князів Острозьких, а це 13 тисяч гривень. Щоправда, як зізналася моя співрозмовниця, вона вона вже пошила один костюм ХVІ століття за власні кошти до “Галицьких гостин”, які там проходили. Гарний подарунок зробив також місцевий меценат Сергій Пономарьов, купивши старовинне крісло, яке дуже гарно вписалося в інтер’єр кам’яної вежі. До речі, пан Сергій постійно допомагає українським військовим: 8-му полку спецпризначення та 140-му центру сил спеціальних операцій придбав автомобілі.
Третій рік в Україні триває справжня війна, хоча вона іменується АТО. І третій рік волонтери “Армії SOS” продовжують працювати на армію. Навчилися готувати “сухі борщі”, “гарячі кружки”, “енергетичні батончики”, набори спецій. Залучили до цього багато людей. Адже чим більше людей, які беруть участь у виготовленні напівфабрикатів, тим більше підрозділів на передовій можна нагодувати. З початком зими — це знову теплі речі, целофан, скоби, буржуйки, цвяхи, молотки, запасні частини, продукти харчування, предмети першої необхідності. Хоча, правду кажучи, у державному забезпеченні армії останнім часом ситуація дещо покращилася. Проте волонтерам роботи теж вистачає. Бо вони продовжують піклуватися і про дітей-інвалідів, про поранених “атошників” та їхні сім’ї.
“Нам треба триматися разом, — впевнена Алла Володимирівна. — Якщо люди об’єднані однією метою, то вони можуть гори перевернути. А у нас війна і ми повинні перейматися Україною. Бо вирішується
доля не тільки тих, хто живе сьогодні, а й тих, хто народиться завтра і навіть через десятки років. Мені страшно стає, коли керівництво держави за черговий транш МВФ готове продати карпатську лісовину… А що залишиться наступним поколінням? Ті, хто безбожно планує обікрасти народ України, втечуть за моря-океани. З чим залишимося ми?”
Може, для когось і незрозуміло, чому така тендітна, але самодостатня жінка добровільно звалила на себе непосильний тягар війни. Крім волонтерства, вона займається юридичним супроводом будівництва, а ще виношує плани створити клас соціальної адаптації людей з івалідністю (у неї самої молодший син — інвалід) та створити міні-підприємство, яке б забезпечувало таких людей напівфабрикатами. Свій задум вона вже навіть презентувала під час захисту малих громадських проектів, але чомусь до її ідеї не дослухалися члени комісії, винісши вердикт, що така соціальна послуга в нашому місті не потрібна.
“Мене це не зупинить, — переконує координатор “Армії SOS”. — Хай би тільки війна швидше закінчилася, тоді можна буде зосередитися на мирних справах. Нам потрібен реабілітаційний центр для людей, які повернуться з війни, де вони отримуватимуть не лише лікарську, а й психологічну допомогу. У Хмельницькому є необхідні для такої мети приміщення військового госпіталю, які ніяк не хоче віддавати Міністерство оборони України. Це не просто безвідповідальність військових найвищого рангу, а гріх перед Богом! Адже приміщення руйнуються без нагляду і стають непридатними. Думаю, для вирішення цього важливого питання потрібно об’єднати зусилля всіх “атошних” громадських організацій”.
Наразі ми не раз чуємо, що люди стомилися від війни, вичерпали свої запаси і волонтерство затихає. Запитую про це мою співрозмовницю. Вона зітхає: “ Так, збирати допомогу стало набагато важче, ніж у перший рік війни. Але ми своєї роботи не припинили. Так само виготовляємо захисні сітки, шукаємо нитки для в’язання шкарпеток, збираємо продукти харчування, кошти, за які купуємо всі необхідні речі, які нам замовляють наші воїни, й відправляємо їх у зону бойових дій. Вантажі на Донбас возить своїм автомобілем всім відомий Сашко Баурін, дещо змушені відправляти Новою поштою, коли вантажів збирається багато тонн. Скажімо, в останнє відправляли 9,5 тонни. І коли мене запитують: чи буде, власне, колись кінець цій війні, я кажу: буде, але тільки тоді, коли ми об’єднаємо свою позитивну енергію заради перемоги. Так буде і я в це щиро вірю!”. Ну, що тут ще можна додати?..
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО