Черговий 86-й сезон обласний академічний музично-драматичний театр ім. М.Старицького відкриває нетрадиційно: не новою прем’єрною чи знаковою виставою минулих років, а концертом. Присвячений він 160-літтю від дня народження класика української літератури Івана Франка. Втім театр порадує глядача і прем’єрою — жартівливою комедією Володимира Канівця за творами Степана Васильченка “Як наші діди парубкували”.
На традиційній зустрічі з журналістами директор театру Галина Шпулак з групою провідних і молодих акторів розповіли про те, яким буде новий сезон. Репертуар поповниться новими роботами, зокрема драмою “Дерева вмирають стоячи”, балетною виставою “Роксолана”, дитячою казкою “Кицин дім”, музичною виставою “Сільва”. Водночас глядач матиме можливість побачити вже відомі “Республіку на колесах”, “Есмеральду”, “Хануму”, “Втечу з майбутнього”…
Щодо власне прем’єри, то це історія кохання хлопця й дівчини, проти якого виступають її батьки. Комедія за жанром “Як наші діди парубкували” відтворює традиційний дух українського села, отож її прикрасять народні танці й пісні. Для її постановки був запрошений народний артист України, головний режисер Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т.Шевченка Олег Мосейчук. Для хмельницької сцени це не нове ім’я, він поставив у нашому театрі “Ніч перед Різдвом”, яка вже три сезони збирає повний зал. Цікаво, що нову постановку театр уже “обкатав” у районах, щоб прем’єра на рідній сцені відбулася на високому рівні.
Окресливши творчі обрії нового сезону, Галина Шпулак розповіла про молоде поповнення акторської трупи, завдання з оновлення й осучаснення сценічного обладнання, запровадження глядацької книги відгуків та побажань, створення в театрі належних умов для людей з особливими потребами. За її словами, минулого сезону “чомусь так сталося, що театр рідко виїжджав на гастролі, зокрема за межі області, але нині ці виступи активізуються”. Так, передбачаються творчі обміни з театрами Вінниці, Житомира, Чернівців, Харкова, Тернополя, участь у театральних фестивалях тощо. Заслужений артист України Степан Бортнічук відзначив зміну ставлення до театру хмельницького глядача: “Люди до нас потягнулися, вони побачили нове обличчя театру, цікаві роботи — це здобутки двох минулих сезонів після того жаху, що робився попереднім керівництвом”.
З оптимізмом вступає у новий сезон і молодь театру. “Щиро раді тому, як нас прийняли, довірили цікаву роботу, ми відчули можливість професійного росту”, — каже Наталя Дяченко, виконавиця ролі Олени у прем’єрній виставі.
Отож театр ім. М.Старицького чекає свого глядача у новому сезоні, який розпочнеться 23-26 жовтня.
Ще більша і гучніша несподіванка нового театрального сезону — звільнення художнього керівника, яким упродовж двох попередніх сезонів працював Анатолій Пундик. Відтак театр змушений оголосити вакансію, щоправда, вже на посаду головного режисера, який надалі й визначатиме його творче життя, зокрема репертуарну політику. За новими реформаторськими змінами у вітчизняному театральному середовищі, посада художнього керівника поєднуватиметься з посадою директора. На думку нинішніх реформаторів, це має сприяти зміцненню внутрішнього життя театру.
Чи позначилися ці зміни на рішенні Анатолія Пундика, якому вдалося вдихнути відчутний імпульс якраз у внутрішнє і творче життя драмтеатру після його кризового періоду та фактичного занепаду внаслідок “комерціалізації” тодішнім керівництвом? Очевидно, це була одна з причин його звільнення “за власним бажанням”. Принаймні він вважав, що успішно поєднувати адміністративно-господарські функції з керуванням творчого процесу в театрі неможливо, казав, що: “В Україні здатні на це лише 4-5 видатних митців”. Щоправда, постановнику “Республіки на колесах” і “Великодушного рогоносця”, вистави яких стали неабиякою подією у театральному житті країни, місце головного режисера було практично забезпечене. Але це лише на перший погляд.
Не таємниця, що в художнього керівника не склалися нормальні взаємини з директором театру. Парадокс у тому, що саме Анатолій Пундик ініціював призначення Галини Шпулак на головну адміністративну посаду, доклавши до цього чимало зусиль. Пам’ятається, як напередо-дні минулого сезону він щиро радів з цього приводу і покладав великі надії на успішну діяльність театру за всіма напрямками. Але згодом почав дорікати за поганий, на його думку, менеджмент, неактивну роботу в організації гастрольних виступів: “Хмельницький театр став антирекордсменом в Україні за кількістю виступів: п’ять зіграних вистав за місяць, коли інші обласні театри роблять 20-30”. До інтенсивнішої гастрольної діяльності спонукало і звання академічного. В колективі щодо цього лунали вимоги відповідного збільшення зарплати. “Мене вже це дістало, — скаржився Анатолій Пундик. — Кажу всім: хіба ми відповідаємо академічному рівню, звідки візьмуться кошти на доплату, їх же треба заробляти, а не просити у міністерстві чи в обласній раді”.
Натомість лише цього внутрішнього конфлікту і майбутніх адміністративних змін, думається, було замало для такого рішучого та несподіваного кроку. Не забуваймо, що йдеться про творчу особистість, людину, котра відновила себе у театральному житті після вимушеної тривалої перерви. Сценічній дії притаманні декілька планів, за якими будуються мізансцени, визначаються подієві акценти. Немає сумніву, що це звільнення також є багатоплановим. Більше того, у ньому, як у краплинці води, фокусується глибина проблем сучасного провінційного театру.
Анатолій Пундик нинішніми і попередніми роботами у провідних театрах України довів, що є честолюбною людиною. Митцю це притаманне, як і військовому курсанту, який мріє стати генералом. Амбітний режисер прагне створити свій театр, в якому реалізує творчі задуми себе як художника. Схоже, Анатолію Пундику двох сезонів роботи в театрі ім. М.Старицького вистачило, щоб зрозуміти: тут успіх Романа Віктюка, Олега Табакова чи Петра Фоменка йому не повторити. Лакмусовим папірцем, здається, стала робота над “Великодушним рогоносцем”— складною, гострою, тонкою психологічною драмою, яка вимагає відповідного внутрішнього складу акторів. Хмельницькому театру подібні вистави, на жаль, не є притаманними нині, він звик до зовсім іншого репертуару, традиційного багатьма останніми роками. Відтак в образах Петрюса, Флоранс, бургомістра, численної масовки вгадувалися типажі добре знайомих і звичних Василів, Оксан, Катерин тощо.
У постановочних засобах Пундик вдався навіть до певних ознак формалістського театру, акцентуючи зовнішніми формами сценічне дійство. Зрештою, йому навіть довелося визначити жанр вистави як еротичний фарс, щоб якось знівелювати суперечності. Це водночас сприяло аншлагам кожної вистави, глядач відповідно зреагував на жанрову особливість. Але постановник не міг усе це не враховувати згодом. Так, вистава мала шалений успіх, проте не той, на який була розрахована від початку.
Художньому керівнику, мабуть, стало зрозуміло, що надалі вдаватися до постановки “Короля Ліра” Шекспіра, “Трамваю бажання” Уїльямса, “Дяді Вані” Чехова немає сенсу, а без таких творчих проривів свій театр не створити. Нині стають зрозумілими його скарги: “Поважні, заслужені актори приходять на репетицію, не вивчивши текст ролі, людям доводиться давати уроки сценічних мови і руху, які відомі першокурсникам театрального інституту, в трупі проблема середнього покоління”… Розчарування у власних задумах стало відчутнішим на фініші минулого сезону, режисер ображався, що в театрі не всі схвалюють постановку балетних вистав, включення до наступного репертуару оперети “Сільва”, нової ролі оркестру…
Якщо конфлікт з директором ставав нібито першим планом в історії з подальшим звільненням, то відсутність повного взаєморозуміння з акторським складом, робота з ним на різних зустрічних курсах можна визначити як другий план внутрішньої мотивації піти з театру. Втім у ній був ще один, дещо прихований план — третій.
“Я завжди відстоював принцип, що театр має працювати для глядача, а не навпаки, він щодня має радувати цікавими роботами різних жанрів. У новому сезоні в нас одразу п’ять нових вистав — такого ще ніколи не було”, — пишався ще влітку Анатолій Пундик. І водночас з сумом констатував: “Маю зарплату меншу, ніж оператор світла в ляльковому театрі, а як отримувати більшу, коли мало виступаємо?”. Думається, він втратив віру в майбутнє провінційного театру взагалі: немає ніякої підтримки влади, для запрошення талановитої молоді немає відповідних умов, для класичного репертуару бракує творчих сил, а вітчизняна драматургія не поповнюється цікавим сучасним матеріалом…
Знову відчувши себе у професії, відновивши творче ім’я, Анатолій Пундик зрозумів й інше: потрібен період подальшого становлення на перспективнішій базі, яка надасть можливість і належного матеріального забезпечення. Він відгукнувся на запрошення постановок в інших театрах — провідних. “Два місяці роботи і піврічна зарплата художнього керівника”, — аргумент вагомий. Чи можна це вважати зрадою тій сцені, котра допомогла повернутись у театральне середовище, і виголошеним на ній принципам?
Творче життя митця особливе, загальні суспільні стереотипи йому не притаманні, отож особисті вчинки не завжди можуть сприйматися. Тим більше, враховуючи вразливість творчої натури, її беззахисність перед жорсткими умовами сучасного буття. Тому не дивує різна реакція на його добровільне звільнення. В театрі є такі, хто щиро шкодує за ним, а дехто навпаки радіє. На жаль, на зустрічі з журналістами якихось одкровень почути не пощастило. Степан Бортнічук, наприклад, відбувся банальною відповіддю щодо цього: “Людина пішла за власним бажанням, маючи на це право, цілком нормальна ситуація, конфліктів не було, були нормальні робочі взаємини”. Відвертіше висловився головний диригент оркестру театру Леонід Деркач: “Шкода, що Пундик пішов, ми дуже добре працювали, він знайшов для оркестру нову іпостась, отож були сподівання на нові цікаві роботи”.
До речі, театру доведеться оголошувати ще одну вакансію: за власним бажанням звільнився Дмитро Гусаков, якого в колективі вважають молодим, талановитим режисером…
Володимир РАЗУВАЄВ