…Тривіальні сентенції, які стверджують, що незамінних людей не існує, що нібито час лікує наші втрати та інші подібні думки, які виголошуються у таких випадках, як на мене, аж ніяк не пояснюють, як заповнити пустки, які з’являються у нашій духовності, коли цей світ покидає митець такого рівня, як Микола Мазур.
…Тривіальні сентенції, які стверджують, що незамінних людей не існує, що нібито час лікує наші втрати та інші подібні думки, які виголошуються у таких випадках, як на мене, аж ніяк не пояснюють, як заповнити пустки, які з’являються у нашій духовності, коли цей світ покидає митець такого рівня, як Микола Мазур.
Так, цими словами аж ніяк не хочеться вступати у віртуальну дискусію якраз з ним самим щодо цінності будь-якого людського життя, як самобутнього творіння Всевишнього, на чому завжди він наголошував, бо то був один із засадничих постулатів філософії його творчості та життєвого кредо. Проте минув рік відтоді, як він відійшов у засвіт, а відповідь на це далеко не риторичне питання принаймні я ще не сформулював ні для себе, ні для нашої суспільності. Адже тільки зараз, коли прийшло усвідомлення невідворотності факту відсутності серед нас цієї великої людини, здається, приходить і щемне розуміння, кого і що насправді ми втратили з його відходом у вічність. Тож згадану сентенцію про час, який лікує, тут варто переінакшити на час, що вчить усвідомлювати у подібних випадках, що ми насправді втратили, коли торік раптово не стало Миколи Мазура, який, як на мене, добрих два десятки літ був мистецьким, культурницьким тотемом насамперед для нашого міста і краю.
Як і кожен, хто мав з ним близькі дружні стосунки, рік потому, як він переступив межу, звідки вже немає вороття, знову й знову замислюєшся над задумом тієї Вищої сили, яка рухала цим, без сумніву, обраним для високої мети митцем, котрий попри передчасну кончину таки виконав своє призначення на цій землі, хоча й пішов нерозгаданим і незрозумілим у таємниці своєї творчості.
Звичайно ж, коли запитати, у чому ж таки була віра, надія й любов цього митця, у декого може виникнути асоціативний образ з однією з найзнаковіших його монументальних скульптурних композицій під такою назвою, встановленої на майдані Незалежності, яку було створено у співавторстві з сином Богданом. Почасти у ній справді можна знайти багато відповідей на запитання про творчість митця, особливості художньої стилістики та багато інших характеристик його роботи як художника, скульптора-монументаліста. Словом, для мистецтвознавців цей знаковий його проект багато важить, проте, думаю, йдеться про відкриття лише частинки завіси, яка досі старанно ховає від нас весь огром творчої спадщини Миколи Мазура. Що ж, мабуть, і досі дехто вважає саме цю роботу Майстра чи не найконверсійнішою, не зрозумівши глибини сутності її філософської ідеї, закоріненої у космос української національної душі. Хоча якраз наш надміру динамічний і драматичний час перетворив цю скульптурну композицію у символ тих ідеалів, до яких завжди прагнула нація. Тож чи маємо дивуватися, що саме біля “Віри. Надії. Любові” пройшли найбуремніші події Революції гідності у нашім краї, що саме від неї ми вже більше двох років проводжаємо своїх героїв в останню путь…
Коли ж говоримо про митців величини Миколи Мазура, то мимоволі задумуєшся, наскільки ірраціональна складова їхнього таланту, творчого покликання переважує те, що ми називаємо прагматизмом, закономірністю у життєвому виборі. Адже не секрет, що він як митець міг відбутися будь-де в Україні чи за кордоном. Але, видно, повинен був за задумом долі з’явитися на Поділлі та саме у нашому обласному центрі, якому на той час катастрофічно не вистачало скульптурно-мистецького обрамлення. Власне, саме з появою на вулицях, майданах, скверах, у центральному парку мистецьких проектів Миколи Мазура, даруйте, Хмельницький зміг претендувати на назву міста зі своїм культурницьким стилем та відповідати статусу культурної столиці краю, яка вже нині спроможна самостійно творити свою культурологічну ауру, первень якої становлять, насамперед, його монументальні просторові скульптурні композиції. Саме так, а не інакше слід оцінювати його мистецький внесок в естетичну розбудову нашого міста, яке він полюбив усією душею, якому присвятив свою багатогранну творчість художника, скульптора та покликання громадянина. Не буду перераховувати всі, насамперед скульптурні просторові мистецькі проекти, які за ці роки він тут втілив, адже ми про це писали немало. Зрештою, небайдужі до краси власного міста хмельничани, шанувальники його мистецтва знають ці знакові місця без гіда. Не сумніваюсь, що ці дороги заведуть і до Меджибожа, де Микола Мазур створив перший меморіальний музей пам’яті жертв Голодомору в Україні, і до Конотопа та Батурина, в інші місця, де нині є свідчення його безмежного таланту. Звичайно ж, не забудуть вони і про факти вандалізму до його творінь, які досі відбуваються у цьому місті, яке ще, мабуть, за визначенням самого митця, далі перебуває у процесі культурного становлення…
Сподіваємося, що невдовзі ми побачимо відкриття ще одного його проекту — пам’ятника Героям Небесної сотні, який він створив разом із зятем-художником Романом Албулом. Щоправда, якщо і є якісь сумніви, то хіба що з тим, чи зуміє наше місто завершити останній масштабний мистецький задум Миколи Мазура, зреалізувавши його унікальну монументальну скульптурну композицію “Свароже коло” на місці трипільської пам’ятки в районі Виставки, яка пересунула б історію Хмельницького на кілька тисячоліть у глиб минувшини. А ще залишається досі, по суті, відкритим питання щодо створення музею видатних художників Миколи та Людмили Мазурів, над концепцією якого працює нині їхня донька-художниця Оксана. І хто знає, чи не знайдеться меценат, аби зреалізувати його давню задумку, встановивши у повний зріст бронзову скульптуру жінки-подолянки у центрі міста з веретою за плечима, яка годувала і досі годує наших городян своїми нехитрими сільськими смаколиками. Зрештою, де вони, всі ті наші меценати на багато інших проектів та мистецьких ідей цього Майстра?..
Власне, про все це у різних інтерпретаціях йшлося минулої п’ятниці на вечорі пам’яті Миколи Мазура у Хмельницькому обласному художньому музеї, який, на моє глибоке переконання, цілком міг би носити його ім’я як найзнаковішого художника нашого міста і краю. На цю подію зібралася творча еліта нашого міста, друзі, рідні, численні шанувальники його таланту. Вражали щирістю виступи тих, хто брав слово на цьому небуденному заході. Модератор вечора, директор музею Лариса Чернова задала високу мистецтвознавчу тональність розмові про багатогранність таланту Миколи Мазура. Говорили про батька і його діти — відомий художник-скульптор Богдан Мазур та Оксана Мазур, яка також іде мистецьким шляхом батьків. Завдяки відомому фотохудожнику Олександру Соленцову вдалося побачити документальні кадри з інтерв’ю Миколи Мазура. Дуже інтимними й особистими були спогади сестри художника Валентини Матерової, яка прибула з Нової Каховки, де свого часу після приїзду з Кубані жила сім’я Мазурів. Щиро звучали слова друга митця — поета Павла Гірника, чиї вірші з посвятою художникові читалися на вечорі. Про творчість митця й близької людини говорили мистецтвознавець Людмила Рожко-Павленко, художниця Ірина Баннова, редактор “Проскурова” Богдан Теленько, який для підтримки юних художників заснував свого часу премію “Подільська палітра” імені Людмили Мазур, яка з минулого року вже у статусі офіційної обласної носить і ймення Миколи Мазура. Свій вірш прочитав поет Володимир Дмитрик, теплі слова про митця говорили артисти Володимир Смотритель та Олександр Дудар, які виконали пісні з посвятою художнику. Не менш проникливим було, так би мовити, неофіційне спілкування присутніх на вечорі під час перегляду експозиції картин Миколи Мазура. Словом, атмосфера вечора була такою ж щирою за тональністю, як завжди панувала на подібних зустрічах, у яких брав участь сам Микола Мазур, чия незрима присутність того дня тут направду відчувалася…
І шкода, що на цьому велелюдному неформальному заході творчої інтелігенції нашого міста в обласному музеї, до речі, напередодні Дня художника не було жодного посадовця з міської та обласної влади, зрозуміло, насамперед з тих, хто відповідає за гуманітарну сферу. І тут йдеться вже не про офіційний протокол, якого на таких дійствах у природі не повинно існувати, а про відчуття причетності до того великого мистецького явища, яке в нашім місті, краї та Україні загалом уособлює своєю творчістю Микола Мазур.
Богдан ТЕЛЕНЬКО
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО