Кінець липня видався не надто оптимістичним на гарні події.
Кінець липня видався не надто оптимістичним на гарні події. Здається, песимістичні прогнози щодо подальшого розвитку подій на фронті у найближчий час почали підтверджуватися. Російські окупанти на Донбасі пішли на повсюдне порушення Мінських домовленостей і фактично розпочали активні воєнні дії, про що переконливо свідчать доволі значні втрати українських військовиків. Щоправда, наскільки адекватною буде відповідь українського війська на ці провокації важко сказати, хоча на передовій бійці вже морально втомились тільки утримувати займані позиції. Зрештою, експерти небезпідставно стверджують, що навіть у рамках домовленостей у Мінську Київ цілком може силовим методом повертати загарбані окупантами у проміжках переговорного процесу території, але на такі рішучі дії потрібна ще й політична воля. Позитивним сигналом з окупованих територій до заохочення таких дій можна вважати ініціативу громадськості Алчевська про її бажання повернутися під українську юрисдикцію та стихійні виступи жителів Горлівки, терпіння яких уже, видно, доведене до краю від перебування там окупантів і їхніх маріонеток. Можливо, хтось на нашому владному олімпі, знаючи про такі протестні настрої, чекає на вибух якогось міфічного повстання чи чогось подібного, тоді він глибоко помиляється, адже проти зброї окупантів потрібні відповідні аргументи. І дуже шкода, що наша влада, здається, не надто усвідомлює, що кожен день, тиждень, місяць продовження російської окупації на Донбасі віддаляє ці території від України. Адже попри нібито жваву комунікацію з ними там далі реалізовується сценарій утвердження “руского міра” у його найзловісніших українофобських проявах.
На жаль, днями ми одержали черговий невтішний сигнал від нашого дружнього, здавалося б, перевіреного і прогнозованого стратегічного партнера Польщі. Її сейм таки прийняв рішення про означення геноцидом кривавих подій на Волині у 1943 році, за які повну відповідальність покладено на українську сторону. Не допомогли ні багаторічний діалог, ні недавні звернення польських та українських інтелектуалів з цього приводу, які закликали до розуміння і примирення навколо трагедії, яка однаково болить і українцям, і полякам. Цей невтішний сигнал з Варшави належної адекватної відповіді з нашого боку, проте не надто хотілося б, щоб ми пішли за польським сценарієм, який, як цього не хочуть визнавати його ініціатори, таки писався ними, образно кажучи, у співавторстві з політтехнологами Кремля. Тож ми маємо бути мудрішими у відстоюванні власних історичних пріоритетів. Не кажу, що треба бути надто поблажливими до цієї очевидної політичної помилки сейму, проте слід знайти переконливі слова до польської суспільності, яка, на відміну від своїх політиків, живе, на моє переконання, іншими реаліями.
Окрема, не менш складна ситуація у ці дні розгортається навколо організованої УПЦ Московського патріархату хресної ходи до Києва на честь київського князя Володимира та роковин хрещення Руси-України, сценарій якої також, не сумніваймося, писався у Москві. І в цьому випадку є питання до нашої влади, яка повинна випереджати подібні масові акції у столиці держави, адже перебуває у стані війни з ворогом, який і замовив це політизоване масове дійство. Бо якщо в центрі Києва нині знічев’я можуть організувати терористичний акт на журналіста Павла Шеремета, за вбивством якого, вочевидь, проглядається політичне замовлення, то спрогнозувати, чим може закінчитися така хресна хода, дуже важко…
На жаль, подібних викликів вистачає, проте щодо належної реакції на них, то тут основна проблема проглядається, на мій погляд, у відсутності консолідації насамперед у середовищі владного політикуму, який ніяк не дотягує до рівня проводу власної нації…
Богдан ТЕЛЕНЬКО