Днями з чергової поїздки на фронт повернувся відомий український бард, хмельничанин, друг нашої газети Ігор Білий. Цього разу він був у складі концертної команди мистецької сотні “Гайдамаки”, яка побувала у найгарячіших точках АТО. Тож його враження від цієї, і не тільки цієї, поїздки на Донбас, думаємо, будуть цікавими нашим читачам.
Днями з чергової поїздки на фронт повернувся відомий український бард, хмельничанин, друг нашої газети Ігор Білий. Цього разу він був у складі концертної команди мистецької сотні “Гайдамаки”, яка побувала у найгарячіших точках АТО. Тож його враження від цієї, і не тільки цієї, поїздки на Донбас, думаємо, будуть цікавими нашим читачам.
— Знаємо, що довелось, Ігоре, давати концерти буквально на передовій, зустрічатися з нашими військовими, на яких мало не щодень чатує небезпека. Тож як би ти охарактеризував їхній загальний настрій нині?
— Якщо казати про те, як вони зустрічають подібну волонтерську допомогу, то їх щирість та радість від спілкування з нами безсумнівна. Хоча скажу відверто, що такі зустрічі потрібні, мабуть, мені особисто не менше, адже вони по-справжньому надихають, дають, принаймні мені, відповіді на найгостріші питання нашого сьогодення. Приклад наших військовиків, добровольців, серед яких там, на фронті, вже є немало друзів, знайомих, тих, хто вже чув мої пісні, мене найбільше переконує в тому, що Україну нині є кому захищати. Інша справа, що бачиш, так би мовити, неозброєним оком, що там вже втомилися від незрозумілої політики офіційного Києва у тій війні, яку все ще офіційно ми називаємо АТО, від безкінечного кривавого перемир’я, яке для ворога не існує.
— Про все це ти співаєш у своїх піснях, які вже добре знають на передовій. Відомо, що твій хіт “Ти зачем к нам пришел, бравый русский солдат” недавно під час концертів на Сході у складі мистецької акції “Єдність” підіймав зали, зокрема, у Слов’янську. Твої пісні “Ти збери мене в дорогу, мила”, “Перемир’я” та багато інших співають наші хлопці по всій лінії так званого розмежування на Донбасі, знають у багатьох регіонах країни. Але тебе не чути на українському радіо, до речі, навіть у рідній області. Що це за подвійні стандарти?
— Якраз це нині чи не найбільше хвилює і тих, хто захищає нашу незалежність на Донбасі, де в усьому бракує визначеності. Скажу більше, від патріотів з числа мирних жителів у тому краї не раз доводилося чути, що вони бачать там усі ознаки реваншу вчорашніх регіоналів, відвертих сепаратистів, які мали б сидіти за свої злочини проти держави за ґратами, а не у владних кріслах. Словом, і там, і тут тривають дуже складні суспільні процеси, ціна яких — наша незалежність та державність.
Тішуся, що на Сході не лише серед українських військовиків, а й серед мирних жителів з різних, так би мовити, соціальних прошарків та вікових категорій я зустрічаю справжніх і самовідданих патріотів України.
А щодо звучання моїх пісень на радіо чи деінде, то це питання не до мене, а до нашої влади, яка, видно, не сприймає деякі категоричні інвективи в моїх творах. Зате їх з розумінням приймають на фронті та в суспільстві загалом, а це для мене особисто є найголовнішим.
— До речі, як ти діагностуєш вже як педагог перспективи оздоровлення ситуації з патріотичним вихованням у тих краях, адже знаємо, що давав концерти і у тамтешніх навчальних закладах.
— Це окрема тема для ширшої розмови. Проте як не згадати такі зустрічі в одній зі шкіл Костянтинівки, де учні з великим ентузіазмом відповідали на моє “Слава Україні” і, скажімо, пасивність на це патріотичне гасло в тамтешньому, здається, індустріальному технікумі. І знову ж таки позитивні враження від знайомства зі школою та її директором у селі Дробишеве. Скажу більше, проблема патріотично-виховної роботи та українізації, зокрема, українських шкіл не менш гостро стоїть і в нашім краї та місті. Ну, скажіть, які мають бути слова переконання для педагогів з української школи, які на перервах розмовляють російською і не вважають це порушенням мовного режиму навчального закладу? Або ж як назвати керівників шкіл, у кабінетах яких у часи Майдану ще висіли портрети Януковича, а нині навіть Порошенка там немає? До чого веду? Маємо зрозуміти, що патріотично-виховна складова навчального процесу є надзвичайно важливою і допускати духовне каліцтво дітей у школах — це, даруйте, посягати на національну безпеку. Хто цього не усвідомлює, того я запрошую з собою у чергову поїздку на фронт. Ми, українці, повинні навчитися, насамперед, себе любити і поважати.
— Даруй за прозаїчне запитання, як тебе заохочує влада у волонтерських справах? Знаємо, що нині тобі вкрай потрібна нова концертна гітара, власне, для виступів там, на фронті…
— На те і волонтерська ініціатива, адже тримається на переконаннях кожного з нас. До речі, я вже рівно два роки їжджу з виступами на фронт. А от щодо гітари, то, на жаль, маю таку проблему, яку матеріально самотужки не вирішити…
Розмовляв Богдан ТЕЛЕНЬКО
На фото автора: Ігор Білий серед бійців і волонтерів у зоні АТО