На жаль, останнім часом у польському суспільстві доволі штучно, вочевидь, не без зовнішнього впливу, слід якого тягнеться до Кремля, знову загострилися політичні дискусії навколо роковин Волинської трагедії 1943 року, пам’ять про жертви якої там вшановують якраз у ці дні.
На жаль, останнім часом у польському суспільстві доволі штучно, вочевидь, не без зовнішнього впливу, слід якого тягнеться до Кремля, знову загострилися політичні дискусії навколо роковин Волинської трагедії 1943 року, пам’ять про жертви якої там вшановують якраз у ці дні. Нагадаю, що три роки тому цій драматичній події в історії обох наших народів сенат Польщі присвятив навіть окрему доволі контраверсійну резолюцію, яку тоді, до речі, ініціювали через польський парламент і 148 українських депутатів з фракцій Партії регіонів та комуністів, провокуючи появу подібних звернень і в наших місцевих радах. У тій резолюції містилася доволі сумнівна з історичної та фактологічної точки зору теза про “етнічні чистки з ознаками геноциду” на Волині, до яких нібито вдалися формування ОУН-УПА, та не було дано жодної оцінки подібних дій з боку Армії Крайової та інших польських національних угруповань, тодішнього еміграційного уряду Польщі в Лондоні. Здавалося, за минулі три роки спочили у політичному небутті наші регіонали і комуністи, змінилася суспільно-політична ситуація в самій Польщі, що давало сподівання на те, що ця драматична сторінка спільної історії мала б ще далі увійти в площину хіба що наукових дискусій та меморіальних заходів із вшанування пам’яті жертв цих трагічних подій, до провокації яких, як відомо, причетні нацисти і кремлівські провокатори. З цього приводу варто нагадати, що лідер ОУН Степан Бандера та командир Армії Крайової Стефан Ровецький, опинившись в одному нацистському таборі, порозумілися між собою, як, зрештою, і їхні бойові формування у протистоянні нацистам і більшовикам. Та, як бачимо, не все так просто, якщо у Польщі, яка є нині найпершим союзником України у протистоянні російській агресії та нашому шляху до Європи, знаходяться сили, які пробують знову загострити цю проблему у звичній антиукраїнській площині, яка аж ніяк не сприяє добросусідським взаєминам між нашими народами.
Тому досить багатообіцяючим на цьому фоні видається відповідь-звернення багатьох польських політиків, літераторів, журналістів, державних діячів, серед яких Лех Валенса, Александр Кваснєвський, Броніслав Коморовський та інші, на лист представників української громадської ініціативи “Перше грудня”. З українського боку під цим листом підписалися впливові церковні, громадські та політичні діячі, які звернулися до польського суспільства з пропозицією продовження діалогу між нашими народами та їх інтелектуальними елітами про взаємне прощення злочинів у Другій світовій війні, висловивши пропозицію про встановлення спільного польсько-українського Дня пам’яті їх жертв, який би всеціло відповідав відомій формулі християнського порозуміння: “Прощаємо і просимо пробачення”…
Звичайно, відрадно, що представники польської та української еліт глибоко переймаються подібними проблемами. Проте не зрозуміло, чим у цьому випадку займаються відповідні державні інституції у столиці та на місцях, чому поглиблення такого консолідуючого діалогу між народами проходить повз їхню увагу? Зрештою, чому нині, коли і ми, і поляки знову переконалися, що найбільшою загрозою існуванню наших держав та народів досі залишається імперська Росія, ми не навчилися на державному рівні реагувати на подібні провокативні виклики недругів, які сіють зерна розбрату на догоду нашому одвічному ворогові?..
Богдан Теленько