Основною діяльністю Всеукраїнської громадської організації “Карпати кличуть” є популяризація пішохідного туризму перлиною української природи. Відтак і для її хмельницького осередку ці завдання головні. Проте якщо для центрального об’єднання організації з центром у курортному Яремче вийти в гори є можливим чи не кожні вихідні, то хмельничанам навіть за найпалкішої любові до карпатських хребтів та вершин часті походи влаштовувати вдається не так легко. Окремі учасники організації, звісно, їздять в Карпати частіше, але масову поїздку організовують хоча б раз у рік, традиційно приурочують її державним святам, адже і вихідних тоді більше, й урочистіше виходить здолати чергову вершину, наприклад, у День Конституції України. Цьогоріч у чотири відведених державою вихідних карпатокличувці збиралися на масиві Мармароси Рахівського району Закарпаття, що межує з Румунією. Хмельницький десант у складі 21 туриста на чолі з головою місцевого осередку “Карпати кличуть” Віктором Капустяном приєднався до загальної групи організації.
Основною діяльністю Всеукраїнської громадської організації “Карпати кличуть” є популяризація пішохідного туризму перлиною української природи. Відтак і для її хмельницького осередку ці завдання головні. Проте якщо для центрального об’єднання організації з центром у курортному Яремче вийти в гори є можливим чи не кожні вихідні, то хмельничанам навіть за найпалкішої любові до карпатських хребтів та вершин часті походи влаштовувати вдається не так легко. Окремі учасники організації, звісно, їздять в Карпати частіше, але масову поїздку організовують хоча б раз у рік, традиційно приурочують її державним святам, адже і вихідних тоді більше, й урочистіше виходить здолати чергову вершину, наприклад, у День Конституції України. Цьогоріч у чотири відведених державою вихідних карпатокличувці збиралися на масиві Мармароси Рахівського району Закарпаття, що межує з Румунією. Хмельницький десант у складі 21 туриста на чолі з головою місцевого осередку “Карпати кличуть” Віктором Капустяном приєднався до загальної групи організації.
Основне місце таборування — полонина Лисича, що височіє 1500 метрами над рівнем моря. Вона — за 15 кілометрів від села Ділового — географічного центру Європи. Тут є спеціальний знак, що підказує туристам місце для фотографування і вчергове доводить, що Україна — це Європа. Аби дістатися місця призначення, у Діловому туристи-хмельничани пересіли зі свого автобуса на вантажівку ГАЗ-66, котра крутим ґрунтовим шляхом не без пригод за понад дві години доставила мандрівників у табір. Чому не без пригод? Тому що сонце пекло по-обідньому немилосердно так, що закипала машина. Доводилося зупинятися, щоб остуджувати двигун і потім рухатися далі. Втомлювалася машина — втомлювалися люди, проте в передчутті активного пішохідного відпочинку втома й спека відступали й маліли перед насолодою краєвидами й карпатськими красотами.
З Лисичої пролягає кілька маршрутів, аби зайняти відпочинкові дні активними походами. Вершини — Піп Іван Мармароський, Петрос Мармароський, Берлебашка, Щербан Великий і Малий, а ще можна навідати вівчарні, котрих тут поблизу кілька. Поспілкуватися з вівчарями, познайомитися з умовами їхнього непростого трудового життя, посмакувати овечим сиром — вурдою, бринзою, а ще для сучасних урбанізованих туристів — зробити селфі з бараном. Ці нехитрі розваги істинно ваблять місцевим колоритом. А дуже втомленим дорогою туристам можна милуватися красотами безпосередньо з Лисичої, не залишаючи полонину й табір. Адже краєвиди вже звідси відкриваються просто неймовірні. Отара з 400 овець, кошару якої видно одразу з табору, тричі на день — зранку, в обід і ввечері приходить доїтися, дорогою пасучись і наповнюючи прозоре карпатське повітря неймовірним гулом дзвіночків на шиях тварин. Четверо псів, дуже схожих на овець, у спеціальних ошийниках із колючим захистом від вовків, тримають отару по периметру, не даючи тваринам розповзатися. Ввечері під потріскування багаття дивишся на зорі й слухаєш, як вівчар у подарунок туристам, для овець чи для насолоди власної душі грає на трембіті. А на глибокому темному небі — особливі карпатські зорі, здається, вдома вони зовсім не такі…
Ще першого дня, вмившись від спеки прохолодною джерельною водою, хмельничани здолали гору Берлебашка, лиса вершина котрої на висоті 1734 метри дарує захоплюючі пейзажі.
Наступний день, а це був День молоді, а туристи, як відомо, всі молоді — хай не тілом, так духом, настроєм і душею, хмельничани запланували собі маршрут гірським хребтом — від піку Щербана Великого до вершини Піп Івана Мармароського. Хребет, до речі, є межею між Україною й Румунією — державним кордоном. Тому зустріти тут прикордонника зі зброєю — звична справа, як і помилуватися краєвидами вже європейської частини Карпат. Погода того дня була прихильною до хмельничан, подарувавши замість скаженої спеки трішки хмар, прохолодного вітру й свіжості. Але цей подарунок був із підтекстом: хто з групи повільніше з маршруту повертався у табір, отримав від матінки-природи освіжаючий душ-коктейль із ураганного вітру, сильної зливи і граду на десерт. 
Саме цей дощ пізніше поставить хмельничан, серед котрих було п’ятеро дітей, у глухий кут стосовно повернення автомобілем ГАЗ-66 у Ділове. Розмивши ґрунтову дорогу й мости через неї, він унеможливив пересування тим шляхом, яким піднімалися туристи. Але того дня намоклі сушилися й сподівалися, що непередбачувана карпатська погода візьме та й осушить шляхи-дороги, адже залишалося жити на Лисичій іще два дні, а за цей час може статися з погодою, що завгодно…
На третій день непідкореним залишався лише стрімкий і дрімучий лісами, місцями небезпечний Петрос Мармароський, 1781 метр. Але не висотою, звісно, важкий для підйому Петрос, а вузькими, крутими, зарослими сосною та ялівцем стежками. Виправити непідкореність Петроса взялися кілька хмельничан: незважаючи на грізне попередження громами-блискавицями, вони таки осилили вершину, отримавши у винагороду для милування синій каскад гір, білу вату легеньких хмар, панораму далеких хребтів, закутих у тумани й водночас огорнутих сонцем…
І ось настав день повернення додому. Досвідчений водій ГАЗа відмовлявся задля безпеки людей повертатися в Ділове розмитими шляхами, які перетворилися на суцільний брудний потік, можна сказати, що дороги як такої уже не було… Керівник “Карпати кличуть” з Яремчі Роман Мартинів уже готувався викликати рятувальників за допомогою Рахівської райдержадміністрації, проте вирішено було повертатись іншою довшою дорогою — уже не 15, а 26 кілометрів і пролягала і вона впритул до Румунії. Попереду гуцули на квадроциклі розчищали камінні завали, відрізали нахилені віття дерев… Частина мандрівників, аби полегшити навантаження на автомобіль, вирушили пішки, благополучно діставшись Ділового.
Місцеві гуцули наголосили, що кілька місяців транспортом до Лисичої уже не дістатися, тож хмельничанам просто пощастило, що природа таки дозволила їм спуститися з гір.
Але як би не жартувала карпатська погода — не сушила би спекою, не поливала б дощем чи притрушувала градом, любов до гір вона не перекреслить. Істинний турист лише шукатиме нагоди потрапити в її вир і зануритися в цю стихію, вийшовши неушкодженим, але з купою вражень, які переповнюють серце, душу, думки й натомлене тіло. А ще з фото, які знову й знову повертають у прозорий карпатський підвечірок чи туманний світанок, у м’які килими червоної рути, у високі некошені трави, у царство джерел і потічків із чистою солодко-гіркуватою крижаною водою… І ти знаєш, що з важким рюкзаком неодмінно сюди повернешся, аби Карпати огорнули ще не раз, бо ця любов — любов до гір, пригод і мандрів — жива й незгасна. А враження дарують натхнення й енергію до наступної поїздки.
Р.S. Охочим мандрувати разом із “Карпати кличуть” адреса спільноти у соцмережі — ok.ru/karpatikli. Група, до речі, налічує понад 32 тисячі учасників — любителів і шанувальників карпатських гір.
Ірина ЛЬВОВ
На фото: на вершині Піп Івана Мармароського; на піку Щербана