В Олександра Дзюбелюка з Нової Ушиці могло бути блискуче майбутнє офіцера-прикордонника, якби не воєнна загроза з боку Росії, що поламала не тільки мирні плани українців, а й тисячі доль. Військовий обов’язок покликав старшого лейтенанта, заступника начальника мобільної застави Могилів-Подільського прикордонного загону виконувати бойове завдання в Луганську область на контрольно-пропускний пункт “Довжанський”.
Неоголошена війна на Сході забрала вже не одне молоде життя. І це неправильно та протиприродно, коли гинуть ті, яким би ще жити й жити, займатися улюбленою справою, кохати і продовжувати рід. Не дай, Боже, нікому пізнати той біль втрати, який відчувають батьки загиблих, бо немає нічого страшнішого на світі, ніж хоронити своїх дітей…
Його життя нагадує політ молодого птаха, безжально обірваний на злеті. В Олександра Дзюбелюка з Нової Ушиці могло бути блискуче майбутнє офіцера-прикордонника, якби не воєнна загроза з боку Росії, що поламала не тільки мирні плани українців, а й тисячі доль. Військовий обов’язок покликав старшого лейтенанта, заступника начальника мобільної застави Могилів-Подільського прикордонного загону виконувати бойове завдання в Луганську область на контрольно-пропускний пункт “Довжанський”. Вже в травні ситуація тут була досить складна. Прикордонні підрозділи та пункти пропуску майже щодня обстрілювали терористи. Саме тому зелені берети вимушено відійшли. Аби повернути контроль над ділянкою у напрямку населених пунктів Бірюкове — Довжанський — Свердловськ, було створено угруповання “Кордон”. Один із його підрозділів — п’ята мотоманеврена група, прибувши на місце, фактично опинився в оточенні. Невеличку висоту посередині кукурудзяного поля безперервно поливав пекельний вогонь ворожих гранатометів і снайперських гвинтівок. Десантники 79-ї високомобільної бригади, які прибули напередодні, порадили окопуватися глибше. Все довелося робити вручну: спочатку кожен боєць підготував для себе невеличке лежаче місце в землі, аби перебути ніч, а наступного дня — позиції. Можна лише уявити, як у пересохлий від спеки ґрунт вгризалися саперні лопати! Крім постійних ворожих обстрілів, найбільшою проблемою була нестача води. Оскільки її доводилося доставляти з підконтрольної ворогу території в супроводі охорони з двох БТРів, змушені були дуже економити, хоча спека стояла немилосердна.
1 липня 2014-ого підрозділи ЗСУ та прикордонної служби звільнили пункт пропуску “Довжанський”. Після цього сюди прибули прикордонники, але ситуація тільки загострилася. Десять днів підряд підрозділи піддавалися мінометним обстрілам. Було багато поранених. Командування прийняло рішення замінити п’яту мотоманеврену групу резервами угруповання “Кордон”. І тоді у “Довжанський” увійшли військовослужбовці Могилів-Подільської, Білгород-Дністровської та Одеської мобільних застав.
Терористи активізували обстріли. В ніч з 10 на 11 липня вони разом з російськими військами посилено обстріляли базовий табір тактичного угруповання “Кордон” під Зеленопіллям. Там було справжнє пекло: багато загиблих та поранених, знищена техніка. Цього ж дня замкнувся так званий Довжанський котел. Припинилося постачання боєприпасів та харчів. Зате вогняні “подарунки” надходили з Росії щодня. Позиції українських прикордонників нещадно обстрілювали з території сусідньої держави зі стрілецької зброї, мінометів, артилерії та реактивних систем залпового вогню “Град”. З допомогою безпілотників ворог знав про наших військових практично все. А вони нічого не могли вдіяти, тримали лише кругову оборону і чекали на підмогу. Не мали права здати позиції, бо потрібно було за будь-яку ціну втримати контроль над пунктом пропуску, через який бойовики та російські війська мали можливість поповнюватися технікою, продовольством та живою силою.
Психологічно важко було спостерігати за росіянами, які несли службу по той бік кордону, бо вони поводилися так, наче нічого не сталося, навіть казали, що українська сторона сама себе обстрілює. 27 липня стало одним із найдраматичніших для захисників кордону. Того дня обстріл тривав 4,5 години. За цей час вороги випустили по пункту пропуску понад 250 снарядів, вщент його знищивши, а прикордонний загін отримав чотирьох загиблих і двох поранених. Загинув того дня і 24-річний старший лейтенант Олександр Дзюбелюк, якого разом із трьома бійцями накрило вогнем у бліндажі… В одну мить батьки втратили сина, а Україна — професіонала-захисника.
Монолог матері
Антоніна Володимирівна плаче: “Війна забрала у нас сина і ми розділяємо горе батьків, які мають таку ж страшну втрату”. Біда змінила жінку до невпізнання. Вона проникла в кожну її клітину, лиш сірий смуток та туга в очах невимовні.
“З часу загибелі Сашка минає два роки — безкінечно довгі й важкі роки без нього, — тихо мовить вона, погладжуючи в руках синові фото, які тепер постійно з нею. Горе переповнює все її єство і вона розповідає, розповідає, наче старається заговорити свою біду. — Це такий душевний біль, який неможливо передати словами, це тільки можна відчути, пережити. Як написав син у своєму вірші: “Це біль, що мати не зуміє розказати, і тільки плач і сльози пі-дуть із очей”. Кажуть, з роками стане легше, але я в це не вірю, бо скільки б часу не минуло, ця рана все одно ятритиме. Мусимо навчитися жити з цією скорботою, хоча б заради його пам’яті. Раніше я весь час плакала. Не плакала, а кричала, але син мені приснився і дуже просив, аби я не плакала. Тепер я стримуюся, дуже стримуюсь, але не завжди виходить. У наших з чоловіком серцях і думках Саша завжди з нами, кожну мить, кожну хвилину. Щодня довіряємо синові свої думки: розмовляємо з ним, радимося…
Він був справжнім офіцером і свій військовий обов’язок виконав з честю — не втікав від війни, не ховався від неї. Не знаю, що він відчував у тому пеклі, які були його думки? Може, в душі син боявся, бо кожній людині властивий страх, але він поборов його в собі й допомагав з цим справитись іншим. Його побратими кажуть, що він був мужній. Загибель сина відкрила нам ті його риси, про які ми, батьки, навіть не здогадувались. Про нього багато розповідають друзі, колеги, знайомі, хлопці, з якими він був до останньої хвилини — з вірою в перемогу добра над злом, з вірою у Бога.
…Я щодня чекала Сашиного дзвінка. От він зателефонує і, наче камінь з серця. Якось подзвонив: “Мамо, запиши імена моїх хлопців і молися за них”. Я записала, — і показує список на папері. — А наступного дня син знову подзвонив і додав ще кілька імен. Тоді я його питаю: “А ти є в тому списку?” “Є, мамо, є”, — каже. Я молилася, за нього, за всіх війсь-кових, щоб живими залишились, але Господь розсудив інакше. Саша, можливо, передчував, що не повернеться з бойового завдання, задовго до цього написавши вірш “Заповіт”. Але він не змінив рішення, бо знав, що на нього дивляться його підлеглі, його хлопці.
Знаю, ми повинні змиритися, як би важко не було, хоча хотілося б запитати: чому саме мій син і чому багато таких молодих людей? Але відповіді, на жаль, зараз не буде. Хіба тоді, коли й наша свіча догорить”…
Дорогою страждань до нашої пам’яті
Важко говорити про людину в минулому часі. Вдома Саша Дзюбелюк присутній постійно: його фото, речі, парадна військова форма, нагороди, зокрема й остання — орден “За мужність” ІІ ступеня, який отримав посмертно, — все на виду. Зрештою тут, як і раніше, живуть його улюблені собака і кіт. Ледь помітною усмішкою на обличчі прикордонник-герой тепер зустрічає учнів Новоушицької ЗОШ №2, де закінчив 9 класів, і студентів місцевого коледжу, де навчався два роки. Він залишив про себе гарні спогади однокласників, однокурсників, товаришів по службі. Умів дружити, ніколи не відмовляв у допомозі й мав загострене почуття справедливості.
Вибір стати офіцером-прикордонником зробив свідомо. В одному зі своїх віршів він так і напише: “Спішу служить народу України і моїй рідній Батьківщині!” Олександр мав не тільки добре серце, а й світлу душу, яку відкрив через вірші, що стали справжнім одкровенням у пошуку свого місця в житті серед дорогих йому людей, у стремлінні йти вперед. Поезія Сашка — це його оголена душа, дуже ранима, але завжди щира й повсякчас відкрита навстіж. Він умів радіти сонцю, зеленим листочкам, милуватися блакитним небом: “Вийшов у сад — так любо стало, аж душа співає…” Усім своїм великим серцем любив людей, умів радіти чужим успіхам, був відкритою та доброзичливою людиною. У Сашка й справді співала душа: мав улюблену роботу, батьків, яких глибоко поважав і дуже хотів віддячити їм за все, що зробили для нього. Змалку прагнув справедливості в усьому, а, ставши офіцером-прикордонником, вірність військовій присязі у важкий для країни час, як і належить, поставив вище всіх інших інтересів. Яким він запам’ятався тим, хто був із ним знайомим? Ось їхні відгуки.
Рустам Алієв, полковник:
“Правду кажуть, аби пізнати людину, не обов’язково багато часу. Познайомився з Олександром Дзюбелюком у 2013 році. Мене призначили командиром Могилів-Подільського прикордонного загону, а він уже там служив: виконував обов’язки заступника командира. Ми досить легко знайшли спільну мову. Молодий лейтенант був цілеспрямований та відповідальний у всьому, добре знав військову справу й подавав неабиякі надії в обраній професії. Одними з найяскравіших рис офіцера були вміння спілкуватися з людьми, відчувати їхні потреби та бажання допомогти. Водночас це не заважало йому проявляти вимогливість до підлеглих, коли справа стосувалася служби. Його любили й поважали. Йому довіряли. Коли б не війна, старшого лейтенанта, без сумніву, чекало блискуче майбутнє.
Влітку 2014 року він разом з бойовими побратимами відбув на охорону та захист українського кордону на Донеччині. Застава, де офіцер Дзюбелюк займав посаду заступника начальника по роботі з персоналом, мужньо обороняла та захищала пункт пропуску “Довжанський”. Бійці підрозділу згадують, що їхній командир дбав про безпеку кожного, ділився останнім ковтком води та куснем хліба. Перебуваючи під масованими артобстрілами ворожих “Градів”, воїни понад два місяці героїчно трималися, не відступивши ні на крок із займаних позицій. Під час одного з найжорсткіших обстрілів бойовиків і їхніх російських поплічників старший лейтенант Олександр Дзюбелюк загинув, назавжди залишившись у бойовому строю 24-річним. Пам’ятаємо та сумуємо!”
Олег Заяць, старший прапорщик:
“Олександра я знав з часу його прибуття у наш підрозділ. Скромний, відповідальний, людяний та щирий. Мав чудові організаторські здібності. Був перспективним офіцером, на якого покладало неабиякі надії командування загону. На “Довжанському”, коли нас нещадно обстрілювали з “Градів” та “Смерчів”, піклувався про кожного свого підлеглого. Будучи ще зовсім молодим, на війні йому виповнилося 24 роки за три дні до загибелі, показав усю силу свого духу, відчайдушного й героїчного характеру. Він нас підбадьорював: “Хлопці, правда завжди перемагає, навіть якщо вона й загине в бою!” Його загибель для мене та моєї родини — велика й непоправна втрата. Нам не вистачає його посмішки, оптимізму, віри в людей”.
Павло Василик, старший прапорщик:
“Поруч з Олександром було легко і жити, і служити. Він як здібний командир вмів зрозуміти підлеглого і разом з тим був достатньо вимогливим. За це ми його любили й поважали. Такого керівника важко було підвести, не виконавши наказу. Коли ми виїхали на схід України, усвідомлюючи всю небезпеку та важливість нашої місії, Олександр нас підтримував своєю вірою в перемогу. Саме завдяки йому жоден із прикордонників нашого підрозділу не відмовився тоді, коли на збірному пункті нам сказали: “Вам вирішувати: їхати чи не їхати на передову”. Це була мужня людина. Справжній воїн! Жаль, що Бог забирає кращих у свою Небесну гвардію. Слава героям!”
Олександр Тимощук, майор:
“Старшого лейтенанта Олександра Дзюбелюка я по-справжньому пізнав у бойовій обстановці на пункті пропуску “Довжанський”. Він був здібним офіцером, грамотним фахівцем, а ще — добрим товаришем та вірним бойовим другом. Веселий, життєрадісний, оптимістично налаштований — душа нашого військового колективу, знав і відчував настрій підлеглих, знаходив ключик до кожного. Важко про нього говорити у минулому часі… Він міг би принести багато користі державі, прикордонній службі, друзям і товаришам, родині. Та не судилося. Підлий ворог вкоротив його молоде життя. Але пам’ять про Олександра навіки залишиться в наших серцях як приклад самовідданого служіння людям і Батьківщині… ”
Павло Кищук, майор:
Старшому лейтенанту Олександру Дзюбелюку судилось увійти в новітню історію України, ставши прикладом відваги та мужності на шляху чужинців-агресорів і сепаратистських формувань під час війни на Донбасі. Такі, як він, українські воїни підносять на вершину слави професію захисника кордонів держави, вчать по-справжньому любити рідну землю та самовіддано боронити її.
Напевне, найбільш запам’яталися останні години перед виїздом у зону проведення АТО підрозділу, в якому проходив службу Олександр. В умовах емоційної напруги, природного хвилювання військовослужбовців Олександр виділявся оптимізмом, врівноваженістю, які намагався передати підлеглим, аби вселити в них упевненість, підняти бойовий дух та розуміння відповідальності за захист кордонів держави, готовність захищати її в будь-яких умовах. Своїм прикладом офіцер демонстрував патріотизм та стійкість.
Окрім високих професійних чеснот, які мав Олександр Дзюбелюк, він був надзвичайно життєрадісною та оптимістичною людиною, душевною й творчою, люблячим сином і братом, вірним другом, достойним громадянином, справжнім земляком. Він безмежно любив та поважав своїх батьків, рідну землю, пишався почесним званням охоронця державних кордонів.
Свої почуття Саша талановито передавав у поетичних рядках. Читаючи його “Заповіт”, досі не можу повірити, що “Його поезія затихла…”
У народі кажуть, що Господь забирає до себе найкращих. Волею Всевишнього Сашко рано покинув цей грішний світ та вступив у ряди Небесних сил, залишивши світлу пам’ять та незгасний слід у наших серцях. Ангелом-охоронцем він сумлінно оберігає всіх нас та Батьківщину — все те найдорожче, за що віддав своє молоде життя. Про Сашу не хочеться говорити в минулому часі, він завжди буде з нами як приклад душевної людяності та вірності Україні. Слава Герою України, Герою рідного краю, Герою нашої пам’яті!”
На жаль, Батьківщина втрачає найкращих дітей у цій неоголошеній війні. Але герої не вмирають, вони птахами злітають у небо, щоб навіть з небес прикривати рідну Україну і нас із вами. Дорога страждань полеглих веде до нашої пам’яті.
Двадцятичотирирічний Олександр Дзюбелюк не знав, що на долю його покоління випаде випробування війною, як і на долю двох його прадідів, котрі не повернулися з фронтових доріг Великої Вітчизняної 75 років тому. Він не знав їх, не бачив, але повторив їхню долю і подвиг — загинув за Батьківщину…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК