Саме так з висоти часу ми характеризуємо історичне значення проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року в окупованому нацистами Львові. Це якраз той випадок в історії нашого народу, коли він усупереч усім тогочасним обставинам, які заперечували подібну можливість національного самовизначення, конкретною дією пасіонарної патріотичної еліти підтвердив своє одвічне прагнення до побудови власної держави у спосіб, який на той історичний момент був найприйнятнішим.
Саме так з висоти часу ми характеризуємо історичне значення проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року в окупованому нацистами Львові. Це якраз той випадок в історії нашого народу, коли він усупереч усім тогочасним обставинам, які заперечували подібну можливість національного самовизначення, конкретною дією пасіонарної патріотичної еліти підтвердив своє одвічне прагнення до побудови власної держави у спосіб, який на той історичний момент був найприйнятнішим.
Те, що то була самостійна дія патріотичного проводу українців з благословення ієрархів Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, засвідчує вкрай ворожа реакція нацистської верхівки Німеччини та наказ Гітлера знищити всіх причетних до проголошення цього Акта і насамперед оунівський національний рух під проводом Степана Бандери. Вже через кілька днів нацистська репресивна система розпочала справжню війну проти революційної ОУН та керівництва проголошених органів Української держави, які вважали себе послідовними продовжувачами державної традиції, започаткованої в часи Української національної революції 1917-1920-х років створенням та об’єднанням в одну державу Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Масові репресії проти всіх, причетних до цієї історичної події, розпочнуться в липні арештами Степана Бандери, Ярослава Стецька та сотень активних членів революційної ОУН, а продовжаться у вересні, коли нацисти зрозуміють, що проти них постала сила, яка не піде на жодні компроміси. Це, по суті, стане початком війни українців проти Третього рейху, яка не матиме нічого спільного в ідейній мотивації з радянським протистоянням нацизму. Власне, цим історичним Актом українці заявили, що вони не будуть лише об’єктом посягань двох тодішніх найбільших тоталітарних систем, а стануть у тих несприятливих умовах повноцінним суб’єктом історії, змінивши і характер німецько-радянської та Другої світової воєн…
Те, що саме ця історична подія, яка демонструє нескореність українського духу, піддавалася нищівній критиці у комуністичні часи, не дивує. Проте той факт, що досі серед українських науковців, політологів та політиків є нібито принципові критики тодішніх дій проводу революційної ОУН, представників національного руху та духовенства, які свідомо пішли на цей історичний крок, наводить на сумні висновки. Адже, здавалося б, саме нині, коли Україна веде неоголошену війну проти російських окупантів, подібні історичні уроки мали б стати дороговказом для нашої державної еліти, вчити її, як у найнесприятливіших умовах боронити інтереси власного народу, не йти на будь-які компроміси з ворогом. Проте переконливих дій та кроків владної еліти ми не бачимо, скоріше навпаки, сам народ, самоорганізувавшись, спонукає владу до конкретних дій у протистоянні ворогу.
Аж ніяк не беруся стверджувати, що нині слід проводити прямі історичні аналогії з подіями кінця червня 1941 року в Україні. Мова радше про вміння робити правильні висновки з історичних уроків, сприймаючи їх заразом і як сувору реальність виживання нації у найнесприятливіших геополітичних умовах. На щастя, ми нині у протистоянні з путінською Росією не одні, проте саме нам випало стати на передньому рубежі нового цивілізаційного виклику, на який українська еліта повинна врешті дати доконану відповідь…
Богдан ТЕЛЕНЬКО