Нам знову не вдалося відмовитися від звичних ще з радянських часів сценаріїв відзначення початку німецько-радянської війни, яку і далі у нас багато хто називає Великою Вітчизняною. Хоча в нашому календарі цей день уже названо Днем скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
Нам знову не вдалося відмовитися від звичних ще з радянських часів сценаріїв відзначення початку німецько-радянської війни, яку і далі у нас багато хто називає Великою Вітчизняною. Хоча в нашому календарі цей день уже названо Днем скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. У змісті цих меморіальних заходів на офіційному рівні у нас і далі переважає калькування того, як відзначається ця трагічна історична подія у північного сусіда-недруга Росії, де, як відомо, міф про цю війну став засадничим у державній політиці й культивується з розмахом нині, коли Москва перетворилася на загрозу світовій безпеці. Тож не дивно, що Кремль використовує 22 червня як черговий привід для брязкоту зброєю проти своїх міфічних ворогів, серед яких, зрозуміло, на першому плані США, його союзники та “маріонетки” на кшталт післямайданної України, яка у потрактуванні путінської пропаганди саме за підтримки Вашингтона нібито розпочала війну проти власних громадян на Донбасі й довела до краю кримчан, які “добровільно” попросились у лоно Росії. Ці маразматичні звинувачення Москви на нашу адресу та всіх, хто підтримує боротьбу з російським агресором, можна було б нині не повторювати, якби не ряд доволі сумних симптомів, які все більше проявляються у нашій внутрішній політиці та на міжнародній арені.
На жаль, ця негативна політична симптоматика значною мірою похідна саме від невизначеності позиції, насамперед офіційного Києва, щодо агресії Москви проти України. Адже наша влада досі на міжнародному рівні відверто не назвала війною все те, що вже два роки творить путінська Росія на нашій землі. Якраз звідси йдуть дедалі більші хитання у позиції світових лідерів до цієї гібридної війни, а наше політичне керівництво, здається, заплуталось у трьох соснах міжнародної політики, що може обернутися ще важчими наслідками для України. Адже чого тільки варті недавні заяви генсека ООН Пан Гі Муна на так званому економічному міжнародному форумі у Санкт-Петербурзі, де він назвав Росію миротворцем у подіях на Донбасі, а колишній французький президент Саркозі закликав Захід зняти міжнародні санкції з Росії.
Тож мимоволі з цього приводу та всіх подій, пов’язаних з наростанням агресії Кремля в Україні та світі, згадуєш відомий вислів про те, що історія вчить того, що нічого не вчить. Все це Європа вже колись проходила, коли пробувала умиротворити нацистську Німеччину, якій західні лідери та більшовицький Кремль, по суті, дозволили перетворитись у смертельну загрозу світові. Зрозуміло, що нині часи інші, проте якраз сьогодні планетарні небезпеки перед людством незмірно зросли, якщо той же Кремль уже відверто погрожує застосуванням ядерної зброї проти своїх далеко не віртуальних противників.
До чого це веду? Думаю, що пора нам забувати міфи, якими живилася комуністична, а нині путінська пропаганда щодо історичної місії та героїки Великої Вітчизняної війни, адже нічого іншого, крім трагедій та безчисельних жертв, вона на нашу землю не принесла. На союзнику нацистської Німеччини — сталінському режимові СРСР не менше гріхів перед людством за розв’язання Другої світової війни, ніж у Гітлера. А міжнародна напруга, яку нині нагнітає путінська Росія, наводить на не менш сумні історичні аналогії.
Справді, у ті драматичні часи наші діди воювали разом з росіянами, чого не хоче визнавати кремлівський диктатор, посилаючи їхніх онуків вбивати нас із вами…
Богдан ТЕЛЕНЬКО