Недавній доволі невинний, більше публіцистичний, аніж політичний пасаж голови військово-цивільної адміністрації Донеччини Павла Жебрівського про етнічні українські території в Росії, здається, не на жарт стривожив Кремль.
Недавній доволі невинний, більше публіцистичний, аніж політичний пасаж голови військово-цивільної адміністрації Донеччини Павла Жебрівського про етнічні українські території в Росії, здається, не на жарт стривожив Кремль. На кількох провідних російських телеканалах на Жебрівського посипалися найабсурдніші звинувачення, прозвучали навіть вимоги до Києва спростовувати цю інформацію.
Але, здається, якраз така істерична реакція Москви на подібні, до речі, цілком обґрунтовані історичними фактами висловлювання пана Жебрівського підтверджує те, чого найбільше боїться Кремль. Адже рано чи пізно і це питання може постати на офіційному державному рівні з боку Києва, який цілком має підстави з точки зору міжнародного права говорити Москві про право українців, які живуть нині в Росії на своїх насильницьки зросійщених етнічних територіях, хоча б на культурно-національні потреби. Ще наприкінці 20-х, початку 30-х років минулого століття на Кубані, Приазов’ї, Воронежчині, Ростовщині, Орловщині, Курщині та на Зеленому клині Далекого Сходу українці мали свої освітні заклади, пресу. Але тотальні сталінські репресії української інтелігенції, Голодомор 1932-1933 років покладуть край національному відродженню, яке у тих чи інших формах проявлятиметься найдовше на Кубані. Звичайно, твердити, що ці русифіковані українці нині здатні на означення своєї проукраїнської позиції у політичний спосіб, було б перебільшенням. Але як не погодитися з Жебрівським, який нагадав усім і насамперед Кремлю, про природні закони існування національної генетики та ментальності, які досі проявляються і в цих краях? Зауважте, як сприймається на русифікованій Кубані український репертуар Кубанського козацького хору, як там шанують давні козацькі традиції. Пригадую з цього приводу розповіді солістів ансамблю “Козаки Поділля” про гастролі на Далекий Схід, де їхні виступи зі слізьми зустрічали нащадки українців…
Ведучі російських телеканалів, які озвучували позицію Кремля з приводу нібито наших територіальних претензій на ці російські території, явно не знають тонкощів цієї непростої теми. Та, думаю, московські політики усвідомлюють, що ця проблема має не лише культурно-національний аспект, хоча Кремль нині в самій Росії розв’язав безпрецедентну антиукраїнську кампанію. Все тут набагато складніше, адже перемога України у протистоянні з путінською Росією, наш вступ до Євросоюзу, успіхи реформ — це заразом і вирок політиці Москви. І хтозна чи така нова Україна не змусить заговорити генетичну пам’ять зрусифікованих земляків у Росії?
Наголос на проблематиці колишніх наших етнічних територій у цій країні стає додатковим аргументом тиску на Росію і з боку європейської та світової спільноти. Тобто Кремль, відчинивши скриньку Пандори своїх нібито обґрунтованих претензій на Крим, спробами поширення “руского міра” на Донбас, ще більше заганяє себе у глухий кут. Адже тоді Москва, щонайменше, мала б відмовитися від Калінінградської області на користь Німеччини, бо це насправді її етнічна територія. І що цікаво, мабуть, жоден тверезомислячий житель цього російського регіону не відмовився би від такого сценарію, як і не протестували би росіяни на Курилах, щоб ця територія відійшла Японії, якій вона по праву належить.
І таких територіальних проблем у сучасної Росії більш, ніж доволі, тому там і здійнявся істеричний шум навколо того, що у нас хтось публічно нагадав про українські етнічні землі на її території. Виходить, Павло Жебрівський поцілив у десятку найпотаємніших страхів Кремля…
Богдан ТЕЛЕНЬКО