На завершення ювілейного 80-го сезону обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького підготував глядачу певну несподіванку: виставу “Втеча з майбутнього” як соціальний проект. Автор п’єси, завліт театру Марина Бортник-Гулевата і постановник Даниїл Саричев визначили її жанр як драма на межі реальності. Фактично ж межа ця була насправді умовна, а п’єса за формою — з усіма ознаками документалістики.
На завершення ювілейного 80-го сезону обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького підготував глядачу певну несподіванку: виставу “Втеча з майбутнього” як соціальний проект. Автор п’єси, завліт театру Марина Бортник-Гулевата і постановник Даниїл Саричев визначили її жанр як драма на межі реальності. Фактично ж межа ця була насправді умовна, а п’єса за формою — з усіма ознаками документалістики.
У 70-90 роки минулого століття театральним хітом про тодішню молодь була п’єса О.Арбузова “Жорстокі ігри”. У ній ішлося про пошуки молодих людей життєвого шляху, місця в суспільстві та про відповідальність за власні вчинки. “Втечу з майбутнього” можна вважати продовженням “Жорстоких ігор” у сучасні дні: які зміни відбулись у молодіжному середовищі, як розділилися герої дня нинішнього, на які життєві орієнтири налаштовані сьогоднішні “мажори” та їхні антиподи “лузери”?
Представлена на сцені історія п’ятьох підлітків — з сучасного життя, у кожного з них є реальний прототип. У них було минуле, вони навіть вчилися в одному класі, є сьогодення, але немає майбутнього. Ці дорослі вже діти відкинуті реаліями життя у підвал, у свою нору. Тут їхній клуб, дискотека, тусовка — своєрідний замінник розваг і буття золотої молоді. Піднестися на жаданий рівень щасливого, безтурботного життя хоча б на лічені хвилини їм допомагають наркотики, у цьому мареві вони літають метеликами. У довгих же перервах стають агресивними, жорстокими і підступними, здатними на все. Їхню компанію об’єднав і керує нею найцинічніший з них Дрон. Він використовує її для розповсюдження наркотиків — єдиного засобу заробітку на алкоголь і нові дози. З першої дози починається їхнє падіння — втеча з власного майбутнього. Фінал цього падіння трагічний: головний герой Рома, підбитий компанією, наважується помститися коханій Олі за нібито зраджену любов. Спосіб — присадити на наркотики. Але сталася страшна несподіванка — дівчина вмирає від передозування. Компанія миттєво зникає, Рома має відповідати за скоєне…
Художник-постановник Віта Шаповаленко для оформлення сцени обрала мінімальні, але виразні засоби. Нора-підвал легко трансформується у в’язницю для головного героя. Все дійство супроводжують звуки крапель води зі стелі: це і відлік часу морального падіння персонажів, і символічний атрибут тюремної камери — неминучої участі кожного з них. Відчути жах наркотичної залежності допомагають документальні відеокадри — вони фактично поєднуються з тим, що відбувається на сцені, зігране дійство стає суворою життєвою реальністю.
Виставу супроводжують музика і пісні молодих хмельницьких авторів Володимира Бойка та Андрія Шамрая. Їхня спільна робота була створена спеціально для цієї вистави і стала справжнім досягненням.
Даниїл Саричев побудував сценічне дійство у дуже високому темпоритмі, який відповідає сучасному життю. Сьогоднішнім героям доводиться значно швидше вишукувати собі місце у ньому, ніж їхнім попе-редникам з “Жорстоких ігор”.
Натомість “Втеча з майбутнього” відкриває й інший аспект сучасного життя: граничне розшарування у суспільстві, поділ на “мажорів” та “лузерів”. Якщо в арбузівських Микити і Нельки могло відбутися справжнє кохання, то у нинішній виставі Роман та Оля приречені на трагічний фінал, і це сувора ознака нашого часу. Тобто соціальний проект театру насправді є значно ширшим і глибшим, аніж лише проблема наркотиків.
Для молодих акторів театру ця вистава стала своєрідним іспитом, вони вперше отримали можливість спробувати зіграти великі ролі, вийти з тіні епізодів та масовки. Персонажі, яких вони грали, їм добре знайомі, могли бути з їхнього середовища, проблеми сучасної молоді близькі та зрозумілі.
Головний герой Рома у виконанні Романа Падури — зламана наркотиками і поганою компанією сильна колись особистість, здатна свого часу протистояти її ватажку Дрону. Його ненависть до світу “мажорів” — одна з причин зради кохання. Роль можна вважати вдалим дебютом актора.
Дімася (Борис Ковальський) — характерний зразок слабкого характеру хлопчика з інтелігентної сім’ї, який знайшов не тих друзів. Відтак його падіння було стрімким, а кінець — жалюгідним. Внутрішній злам характеру в актора відчутний, але він має переконливіше відобразитися й у зовнішніх проявах: пластиці, голосі.
Відіка — неповнолітню Катрусю Наталя Дяченко грає як дівчинку, котра намагається якнайшвидше стати дорослою і незалежною. Тому її поведінка — грубувата гра у придуманий образ. Це актрисі вдається, на жаль, руйнація природної дівочості лише вгадується, відтак образ не виглядає закінченим повноцінно.
Оля Юлії Кузнецової — жертва чистого юнацького кохання до хлопця з іншого, ніж вона, світу. Виразніша наївність краще сприяла б їй донести до глядача глибину трагічного кінця своєї любові та життя.
Дрон Тараса Юровського — яскравий і переконливий образ ватажка молодих “лузерів”, дрібного наркоділка з великими амбіціями. Але ж це юнак, поки що не сформований у дорослу людину. Його сповіді про батька дещо не вистачає гостроти глибоко схованих від усіх дитячих почуттів — більших, ніж висловлена образа.
Вже за ґратами в’язниці головний герой Рома пізнає глибину падіння себе і друзів: “В усьому винні батьки, батьки та… батьки…” — стверджує він. Але чи лише вони? Відповісти на це запитання і має глядач.
Володимир РАЗУВАЄВ
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО