Як на мене, саме цей напівзруйнований, але від того не менш величний протестантський собор, біля якого виросли дві модерні кірхи, разом можуть слугувати своєрідним увиразненням сьогоднішнього стану німецького суспільства, де, як би того не хотіли визнавати самі німці, досі присутні світоглядні фантоми епохи нацизму нехай і на підсвідомому рівні.
Як на мене, саме цей напівзруйнований, але від того не менш величний протестантський собор, біля якого виросли дві модерні кірхи, разом можуть слугувати своєрідним увиразненням сьогоднішнього стану німецького суспільства, де, як би того не хотіли визнавати самі німці, досі присутні світоглядні фантоми епохи нацизму нехай і на підсвідомому рівні. Мені здається, що нині їх аж надто підживлюють проблеми з сирійськими біженцями і взагалі саме існуванням мусульманського демографічного фактору на Заході, ознаки чого у вигляді доволі помітної присутності вихідців з цих країн кидаються в очі не лише на берлінських вулицях, але й по всій країні. Не дивно, що проблема біженців тут стала каталізатором до значного падіння рейтингу популярності канцлера Меркель та правлячої коаліції ХДС/ХСС, що засвідчили недавні масові протестні акції в Берліні. Нинішнє німецьке суспільство доволі толерантне до емігрантського припливу в свою країну вихідців з Азії та Африки, так би мовити, природним шляхом, але стривожене майже неконтрольованим потоком сирійських біженців, які не квапляться наводити лад у своїй країні. Скидається більше на те, що вони використовують на повну можливість оселитися в ситій Європі за таких форсмажорних обставин. І хтозна, чи цей фактор ще не зіграє злий жарт з сучасною німецькою толерантністю й не стане ґрунтом для появи нових видів політичної ксенофобії, хоча тут нині існує немало конституційних противаг такому розвитку подій.
Про це свідчить і діяльність згаданих центрів протидії нацистській ідеології, науково-дослідницьких інституцій, де вивчаються і досліджуються історичні факти, пов’язані з проблематикою зародження нацизму, його утвердження в суспільній свідомості німців, причини приходу до влади Гітлера та сприйняття його людиноненависницької ідеології тодішнім німецьким суспільством, які й нині змушують до несуєтних роздумів та висновків. Звичайно, не міг, з огляду на всі ці факти, не думати про реалії, з якими зіткнулися нині українці, коли наш вчорашній російський лжебрат цинічно на своїх офіційних телеканалах, в пресі називає нас фашистами, жидобандерівцями, навішуючи на сучасну Україну усілякі принизливі ярлики, розпочавши проти нас відверту військову агресію й тотальну інформаційну війну в усьому світі. Тож чи мав дивуватися, що вже в перший день приїзду на своїй станції метро у кіоску преси наткнувся на кілька російських газет: “Аргументи і факти”, “Комсомольська правда”, “Московський комсомолець”, “Експрес”, “Цілком секретно”, до речі, з промовистою статтею вже на першій полосі “Україна готує новий Чорнобиль”. Зрозуміло, що подібні маркетингові успіхи цих видань у Німеччині, де проживає немало росіян, як і інших медійних російських впливів, є складовою інформаційної державної політики Москви і відповідно нею спонсоруються. Тож не дивно, що чисельна місцева російська діаспора піддається на різні антиукраїнські та ксенофобські провокації на кшталт зґвалтування неповнолітньої російської дівчинки біженцями-мусульманами тощо, хоча це вже інша тема.
Не секрет і те, що путінська Москва паразитує у своїй державній ідеології на темі боротьби з нацизмом у так званій Великій Вітчизняній війні, замовчуючи або перекручуючи роль СРСР та сталінської кліки у розв’язанні Другої світової, безпосередню її підтримку нацистів та Гітлера в утвердженні їх влади. Як і не хоче Кремль визнавати, що у нинішніх його маріонеткових квазідержавних утвореннях на нашому Донбасі процвітають антисемітизм та ксенофобія, замішані на найтемніших рецидивах російського чорносотенництва. До речі, ці гострі питання мені доводилося ставити під час зустрічей з німецькими колегами-журналістами, нашими доповідачами-науковцями під час дискусій на семінарі, проводячи історичні порівняння між цими епохами. Зізнаюся, був приємно вражений адекватним розумінням з боку колег-журналістів, з якими спілкувався, зокрема й з поважного тижневика “Шпігель”, щодо сучасних загроз Європі, які йдуть від путінської Росії й у контексті нинішньої агресії Кремля в Україні.
А щодо наших доповідачів на семінарі, то вони загалом не надто готові до розмови як на ці теми, так і з української проблематики Голокосту, яка поки що у їх потрактуванні та висновках не відділена від історії колишнього СРСР. Хоча тут уже доречним буде ставити питання до наших науково-державних інституцій, які, що гріха таїти, самі досі не виробили належну модель дискурсу на ці непрості теми і на міжнародному рівні, й у нас удома.
Ми ж бо добре знаємо, що поруч з євреями у нацистських концтаборах приймали мученицьку смерть представники інших, так званих неповноцінних, у визначенні нацистів, націй з числа військовополонених, остарбайтерів, інтернованих та репресованих, серед яких число українських жертв було-таки найбільшим. Адже не секрет, що саме Україна найбільше зазнала людських та матеріальних втрат під час Другої світової війни, з яких ми не повинні виокремлювати українських євреїв, хоч і організований нацистами Голокост саме супроти них має страшні особливості. Так, нині навіть важко уявити, що лише найбільша за масштабами жертв нацистська фабрика смерті в концтаборі Освенцім-Аушвіц, спорудженого нацистами на польській землі, знищила з весни 1942-го до квітня 1945 року понад мільйон людей, серед яких найбільше європейських євреїв. Українцям по-особливому важко усвідомлювати, що цей концтабір, який звільняли війська одного з Українських фронтів, вже у 1947 році прийме тисячі репресованих наших єдинокровців. Їх запроторила в одне з відділень цього колишнього нацистського концтабору польська комуністична влада, що здійснювала акцію “Вісла” з остаточної депортації українців з етнічних земель на колишні німецькі території, які подарувала їй Москва після розгрому нацистів. Зрозуміло, що ці історичні аналогії були лише дотичними до предмета наших дискусій, але вони щораз виникали, коли йшлося про те, як крок за кроком після Першої світової у Німеччині утверджувалась ідеологія нацизму, основою якої було тотальне насаджування антисемітизму.
За якою сатанинською логікою впливу розвивався цей алогічний процес у німецькому суспільстві, яке після Першої світової, як, зрештою, в інших європейських країнах, якщо і мало вияви антисемітизму, то загалом на побутовому рівні? Можна сказати навіть більше: — порівнянно з сусідньою Францією ці вияви антиєврейської ксенофобії там були менш відчутні. Згадаймо з цього приводу відомий процес наприкінці ХІХ початку ХХ століть над французьким євреєм-офіцером Альфредом Дрейфусом, якого тільки на цій підставі було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, не кажучи про очевидне зашкалювання антисемітизму на побутовому та державному рівнях напередодні тієї війни у царській Росії. Щоправда, доволі показовим тут є стан антисемітизму на території підросійської України, про що засвідчив відомий дворічний судовий процес у Києві єврея Менделя Бейліса, якого було звинувачено у ритуальному вбивстві хлопчика. Нагадаю, що попри чорносотенну істерію навколо цього процесу суд присяжних, який складався загалом з простих київських міщан, виправдав Бейліса. Німеччину ж під час тієї війни обминули єврейські погроми, на відміну від територій колишньої царської Росії, де пройшов вир національно-визвольної боротьби та смертоносна громадянська війна з її масовими єврейськими погромами, найбільше яких таки на рахунку білих та червоних військ, а не військових формувань УНР, як це постійно пробувала стверджувати комуністична пропаганда, стереотипи якої досі живі у свідомості певних єврейських середовищ. Там, видно, забули, що тодішні молоді українські держави УНР та ЗУНР на законодавчому рівні вперше в історії дали українським євреям реальну культурно-національну автономію, права і свободи, оголосивши, зокрема, в ЗУНР, ідиш державною мовою. Для них ідеї та приклад теоретиків і практиків сіонізму на кшталт Теодора Герцля та Володимира (Зеєва) Жаботинського, мотивація тих сотень і тисяч українських євреїв, які пішли на службу в армію УНР, у державні інституції Директорії, незрозумілі, як і те, що вони досі не хочуть прийняти як беззаперечний факт, що у лавах УПА було немало євреїв, що українські греко-католики рятували їх масово під час війни з нацизмом…
Але говоримо нині про Німеччину, де, скажімо, по Першій світовій проживав лише 1(!) відсоток євреїв від загальної кількості майже вісімдесятимільйонного населення, де діяла розгалужена система єврейських суспільних і релігійних структур, виходило майже півтораста різноманітних єврейських газет тощо. Тож як у доволі толерантному німецькому суспільстві нацистам вдалося задіяти метастази ксенофобії, тотального антисемітизму, який з приходом до влади Гітлера став державною політикою рейху? Якраз на це питання пробують нині відповісти згадані німецькі науково-дослідницькі та меморіальні інституції, які продовжують денацифікацію власного суспільства, щоправда, цілком іншими методами на відміну від тих, якими керувалися по війні союзницькі адміністрації, які, як відомо, розділили Німеччину на свої зони впливу. На території, підконтрольній СРСР, в НДР, ці процеси пішли іншим шляхом, а з настанням “холодної війни” в Європі та світі навіть з’явилися ознаки появи неонацистських міфів. Не секрет, що якраз дискурс пам’яті наприкінці 1950-х, коли поблизу Кельна на синагогах та старих єврейських кладовищах з’являться доволі масово антисемітські написи, стане своєрідним поштовхом для демократичних сил країни та її політичного істеблішменту переглянути ставлення до стану денацифікації власного суспільства. Відомий у 1960-1961 роках судовий процес в Ізраїлі над одним із учасників Ванзейської конференції, нацистським злочинцем Адольфом Айхманом, якого ізраїльська спецслужба знайшла в Аргентині, перші документальні та художні фільми на теми Голокосту, аж до того моменту, коли німецький канцлер Віллі Брант у 1968 році став у Варшаві на коліна перед пам’ятником жертвам гетто і багато інших подібних виявів високої культури пам’яті до жертв Голокосту та нацизму загалом, визначили на той час нові якісні зміни в суспільній свідомості Німеччини, чому значно сприятиме зміна поколінь у 1980-і…
Тому мені особливо цікаво було спостерігати, як поводяться у цих меморіалах пам’яті сучасна німецька молодь, загалом відвідувачі. Приємно враження викликає той факт, що тут завжди людно від дорослих і молодих, хоча те, що вони спостерігають на цих експозиціях, вимагає серйозної освітньої та психологічної підготовки. Тож не дивно, що у Ванзеє деякі особливо моторошні фотодокументи розстрілів та знущань у єврейських гетто, концтаборах свідомо не виставлені наперед, а лише після пояснень екскурсоводів демонструються, скажімо, юним екскурсантам, що також є характерно для загальної культури пам’яті в країні, яка пройшла через страшні випробування панування нацизму.
Біля колишньої Ванзейської вілли вистачає затишних куточків, бо утримується ця територія, як і сама будівля, в ідеальному порядку, як, зрештою, і все навколо. У ті дні через похолодання прибудинковий парк ніби на мить зупинився з вибухом весняної зелені, що вже зав’язалася на всіх деревах, кущах, хоча і тут, і в Берліні липи й каштани першими вкрилися листям, вражаючи насиченістю зелені разом із травою на газонах, у парках, обабіч вулиць, створюючи неповторний фон для навколишніх краєвидів. То діяв врешті-решт цілком закономірний закон оновлення природи, в який не дано людині втрутитись і щось змінювати, на відміну від історичних суспільних процесів, коли деякі народи потрапляють у подібні глухі кути, як Німеччина в часи нацизму…
Тож споглядаючи за цими чарівними краєвидами, як і загалом за розміреним життєвим ритмом німецької столиці, у ті дні мимоволі думав, як у цій гармонії та порядку могли утвердитися на державному рівні зловісні плани нищення цілих націй, будуватися маніякальні плани встановлення нового світового порядку. Адже йдеться, переконував себе у такі хвилини, врешті-решт, про країну, яка дала світові багатьох світочів культури, науки, пам’ятники яким ви побачите по всьому Берліну, де виник, зрештою, протестантизм, який реформував не лише християнську церкву, але й заклав підвалини сучасної успішної європейської цивілізації. Тож чому саме тут з’явилися метастази нацизму, антисемітизму, ксенофобії, расизму, запитував себе, навіть добре розуміючи, що відповіді на ці питання не настільки одномірні, як декому здається.
Неподалік від нашого готелю розмістився відомий берлінський зоопарк, який вважається одним з найкращих у світі. Справді, це унікальне зоологічне містечко нині є гордістю берлінців, де можна для себе відкрити віхи становлення планетарної фауни, що, зрештою, цілком притаманно допитливій німецькій нації, яка споконвіку, як і в цьому випадку, все робить дуже ґрунтовно.
Мене ж у історії з зоопарком особливо вразив той факт, що тут у 1913 році облаштували селище з кількох спеціально доставлених сюди африканських негритянських сімей, на яких відвідувачі дивилися як на живі експонати. Мабуть, з таких ось фактів зароджувалася в цьому суспільстві расова нетерпимість, ідеї про вибраність окремих націй, хоча сьогодні в Берліні ви зустрінете немало вихідців і з Африки. Двох юних німкень африканського походження я побачив і на екскурсії у Центрі топографії, де вони зі своїми ровесниками уважно слухали екскурсовода, який розповідав їм про расові злочини нацистів…
(Далі буде)
Богдан Теленько
На рисунку автора: Великий протестанський собор Берліна