А ми таки справді відступаємо. І не лише у гібридній війні з путінською Росією, а й невиправданим тиском Заходу, який фактично змушує нас остаточно капітулювати і перед Москвою, і перед викликами в середині країни. Можливо, комусь це здасться перебільшенням, але очевидні факти свідчать якраз про такий суспільний діагноз усього, що відбувається з нами, попри обнадійливі заяви керівництва держави.
А ми таки справді відступаємо. І не лише у гібридній війні з путінською Росією, а й невиправданим тиском Заходу, який фактично змушує нас остаточно капітулювати і перед Москвою, і перед викликами в середині країни. Можливо, комусь це здасться перебільшенням, але очевидні факти свідчать якраз про такий суспільний діагноз усього, що відбувається з нами, попри обнадійливі заяви керівництва держави.
Зрозуміло, що ситій Європі та Америці нині не надто розходиться реально протистояти Кремлю. І те, як останнім часом президент США Обама, лідери провідних держав Заходу примушують нас виконувати не нами писані вимоги домовленостей Мінська-2, переконує зайвий раз, що офіційний Київ явно програє дипломатичну війну на міжнародній арені, ціною чого, власне, і є доля нашої державності. Ви звернули увагу, як останнім часом завуальована капітулянська риторика полилася з вуст політиків пропрезидентської орієнтації: мовляв, нам нічого не світить у військовому протистоянні на Донбасі з російськими окупантами та їх приспішниками, тож треба за будь-яку ціну йти на мирову, тобто легалізувати, по суті, квазідержавні утворення на Сході вже на основі українського законодавства? Зрозуміло, через місцеві вибори, зрозуміло, під дулами автоматів окупантів, накинувши нам заразом і соціально-економічні проблеми цих зруйнованих війною та обкрадених Кремлем територій, які повинні жити за якимось особливим автономним статусом і якими, зрозуміло, далі керуватиме Москва. Якраз примусом до такого миру, з усього видно, й займається Захід, якому вже починає набридати Україна зі своїми проблемами та політичними міжусобицями, за якими не надто проглядаються реальні реформаторські кроки в жодній зі сфер державного будівництва. І найгірше те, що керівництво нашої країни не дуже опирається такому сценарію загрозливих подій, хоча не забуває для внутрішнього вжитку кидати в суспільство обнадійливі прогнози. Та чи не найбільше насторожує наростання суспільної апатії, більшість громадян уже не ховають розчарувань від дій влади на всіх рівнях, добре розуміючи, що цими словесними мантрами змін не досягти.
Так, наше постгеноцидне суспільство досі хворе на превалювання ще пострадянських стереотипів у всіх сферах життя. Тут даються взнаки понад два десятки років імітаційних державотворчих процесів. Безперечно, Революція гідності додала нової крові у національний організм. Проте не надто вплинула на дієздатність і творення нової якості державних інститутів, за винятком того, що нині працює на протистояння агресорові. Безперечно, саме там і звідти формується нова суспільна якість держави і ті, хто прямо чи опосередковано задіяні на оборону національних інтересів на цьому передньому краї боротьби за власну державу, переконаний, вже не відступлять від ідеалів, які захищають у протистоянні зі справжнім, а не бутафорним ворогом. Думаю, у них треба вчитися, як відрізнити полову від зерна у демагогії та популізмі, які нестримним потоком линуть нині з вуст владоможців та політиків у суспільство, яке і без того дезорієнтоване імітаторами державотворення від найвищих до найнижчих коридорів влади.
Як там у Славка Вакарчука співається: “Я не здамся без бою”?.. Ті, хто думає, що Україна може здатися, дуже помиляються. І тому є безліч історичних, а основне — сучасних підтверджень.
Богдан ТЕЛЕНЬКО