…Передвеликодній тиждень у Берліні здивував доволі зимною, як на кінець квітня, погодою.
…Передвеликодній тиждень у Берліні здивував доволі зимною, як на кінець квітня, погодою. Зізнаюся, збираючись у поїздку, бачив попередження про похолодання в інтернетівських прогнозах, але не йняв їм віри: зрештою, їхав у сучасний мегаполіс, де можна сховатися від негоди будь-де. Так воно і було, хоча подеколи аж надто часто доводилось шукати прихисток у магазинах, кав’ярнях, на станціях метро, аби перечекати негоду, хоча й прогулянки містом у ті дні були не надто комфортними через доволі низьку температуру. Могло потішити хіба те, що не один я був таким непрактичним, а й більшість колег-журналістів з України, які прибули до Берліна для участі у семінарі. Його організував тут Будинок Ванзейської конференції з ініціативи Єврейського фонду в Україні, де періодично проводять подібні заходи для представників різних суспільних середовищ не лише з нашої країни.
Для невтаємниченого читача уточню, що мова йде про унікальний науково-дослідницький центр, створений у Німеччині за державні кошти та гранти ряду єврейських організацій, який є нині, по суті, міжнародним меморіальним центром досліджень з проблематики і трагедії Голокосту, а заразом самої історії німецького нацизму від його початків до краху в результаті Другої світової війни, а також науковою інституцією, яка вивчає його рецидиви, що проявляються і нині. Під час семінару ми побували у Будинку так званої Ванзейської конференції, під час якої 20 січня 1942 року верховоди нацистського рейху осотаточно вирішували для себе “єврейське питання” в Європі, відвідали ряд інших знакових місць німецької столиці та її околиць, пов’язаних з трагічними сторінками геноциду не лише євреїв, а й представників інших національностей та соціальних верств. Центр Анни Франк, пам’ятний меморіал вбитим євреям Європи, відвідини меморіального комплексу колишнього нацистського, а по війні комуністичного концтабору Заксенхаузен, Центру топографії терору на місці центральних офісів нацистської спецслужби — гестапо, головного управління імперської безпеки — РСХА, багатьох меморіальних місць, пов’язаних зі злочинами нацистів, екскурсії до Рейхстагу, багатьма історико-культурними місцями німецької столиці, зустрічі з журналістами з ряду берлінських провідних видань, а також відвідини представництва одного з найпопулярніших тамтешніх видань — тижневика “Шпігель” — все це ввібрав цей доволі напружений тиждень у Берліні, від знайомства з яким залишилися доволі контрастні враження.
Ну, а щодо досягнення мети поїздки, тобто участі у самому семінарі, тему якого його організатори окреслили як “Геноцид європейських євреїв і поводження з історією на прикладі культури пам’яті в Берліні”, то одержав від його роботи, вочевидь, набагато більше, ніж очікував. Насамперед, з огляду на українські реалії. І не лише щодо сумнівного стану суспільного сприйняття теми Голокосту євреїв на нашій землі, як самого існування у нас цієї, без перебільшення, світоглядної проблеми у контексті подібних трагедій, які сталися в Україні протягом минулого століття, починаючи з тотальних комуністичних репресій проти нашого народу, кількох Голодоморів, жертв українців під час Другої світової війни, нашого духовного геноциду впродовж усієї радянської історії. Вочевидь, дехто у нас і нині хоче ділити ці трагедії за національними чи іншими, найперше, ідеологічними ознаками та першопричинами. Але, вважаю, ця тема нині потребує переосмислення у її більш цілісному потрактуванні з огляду на уроки вітчизняної історії. Думаю, науковці, які в Німеччині досліджують проблеми єврейського Голокосту, антисемітизму загалом, не зрозуміють до кінця моє узагальнення усіх цих трагедій українського народу в єдиному дослідницькому пласті. Але, переконаний, ми, українці, зобов’язані культуру своєї історичної пам’яті будувати на основі пошуків саме такої єдності. Адже, зрештою, ідеологічна основа нацизму і комунізму подібна не лише у постановці теоретичних постулатів національної ксенофобії та расизму, хоча апологети німецького нацизму окреслили їх більш цинічно, проте практика їх втілення мала дуже багато спільних ознак. Як, зрештою, беззаперечним є той факт, що першими свої експерименти, завважмо, над власним народом, а не представниками інших націй, як, наприклад, над євреями, ромами, окремими соціальними групами, на кшталт людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, які здійснювали німецькі нацисти, таки розпочали більшовики-сталіністи, які кинули у молох репресій наприкінці двадцятих та в тридцяті роки минулого століття мільйони співгромадян, даруйте, статистичні цифри жертв яких якраз серед українців не мають порівнянь з жодними національними трагедіями тієї страшної доби.
Тож після всього почутого і побаченого в Берліні з проблематики геноциду європейських євреїв, пробую аналізувати стан нашої культури пам’яті про жертви і втрати, які принесли на нашу землю комуністична система та нацизм, ідеологи якого, як відомо, в результаті не залишали, як і всім слов’янам, права на життя. Хоча саме єврейський народ, розсіяний тоді по всіх країнах Європи, найбільше представників якого проживало тоді таки на українських етнічних землях СРСР і тодішньої Польщі, став першою, але не єдиною жертвою антисемітизму та нацистського геноциду, який було зупинено розгромом гітлерівської Німеччини і її союзників. Думаю, що передані мною у бібліотеку Будинку Вензейської конференції роман відомого українського прозаїка Броніслава Грищука “Там, за обрієм, — Єрусалим” та власні роман-есе “Хроніки пересмішника” й повість “Кодекс адвоката Клари Маргулян”, які торкаються українсько-єврейських взаємин у їх історичній ретроспекції і трагічних сторінок Голокосту на Поділлі, будуть не зайвими для тамтешніх дослідників цієї проблематики.
Наскільки важливим є тут таке її україноцентричне бачення, мав нагоду переконатися, зокрема, під час відвідин Центру топографії терору, де мені потрапила на очі листівка з анонсом участі в дискусії, яка мала відбутися 10 травня, на тему “Фашизм у Європі 1918-1945”, викладача одного з німецьких вишів, вочевидь, поляка за національністю, Гжегожа Росолінські-Лібе, який підготував виступ на тему: “Фашизм і український націоналізм 1918-1950”. З її короткого змісту можна було зрозуміти, що у його висновках йдеться насамперед про відверто антиукраїнське тенденційне потрактування історії ОУН та її революційного крила під проводом Степана Бандери у часи польської окупації Галичини та під час Другої світової війни. До речі, на третій день семінару ми мали можливість відвідати меморіал, створений на місці нацистського концтабору Заксенхаузен, де у внутрішній тюрмі утримувався Степан Бандера. До цього факту в нас ще буде нагода повернутися, але те, що у сучасній Німеччині існують псевдонауковці, які далі паразитують на посткомуністичних стереотипах потрактування національно-визвольної боротьби українців, зокрема й у стінах цієї дослідницької інституції, є доволі показовим свідченням живучості ідеологічних стереотипів у певних колах дослідників історії нацизму не лише в Німеччині.
З цього приводу мені згадалася недавня історія з появою у нашій газеті публікації про Степана Бандеру, іменем якого недавно названо одну з вулиць у Хмельницькому. Автором її був молодий студент, а от його віртуальним опонентом виступив один із лідерів місцевих соціалістів, колишній нардеп, який у дусі радянських часів пробував його вчити “правді історії”, зрозуміло, на кшталт короткого курсу ВКП(б). Звичайно ж, як редактор газети я не міг дати ходу подібній провокативній відповіді на сторінках нашого часопису, адже цим псевдополемічним сміттям подібні автори й далі рясно заряджають свої партійні видання. Тож чи маємо дивуватися німцям, які далекі від драматизму реалій нашої вітчизняної історії, коли апологети радянської ідеології досі почуваються в нас доволі комфортно? Але це так, до слова, бо згаданий факт заразом лише засвідчує, що наші науково-дослідницькі інституції, які спеціалізуються на проблематиці Голокосту, історії Другої світової війни, звичайно ж, з допомогою посольства України мали б активніше співпрацювати з подібними центрами у Німеччині…
Ванзеє — приміська місцина німецької столиці, яка і нині залишається одним із її найзатишніших та наймальовничіших куточків. Саме тут на березі однойменного озера поруч з пристанню для яхт та баркасів розмістилася ошатна вілла, яка спершу належала підприємцю, палкому прибічнику Гітлера, якого його ж друзі-нацисти посадили за якісь махінації з нафтою, а потім перейшла у власність одного з заступників шефа гестапо Гімлера, який перетворив її у центр відпочинку вищих чинів таємної поліції рейху. Якраз тут у січні 1942 року відбулася нарада під головуванням керівника РСХА Рейнгарда Гейдріха за обіднім (уявіть увесь цинізм цієї події) столом 15 вищих чинів гестапо та управління імперської держбезпеки, яка ввійде в історію як Ванзейська конференція, під час якої ці люди нібито вирішили остаточно “єврейське питання”. Тобто на тій нараді, одна копія протоколу якої збереглася і фігурувала на Нюрнберзькому процесі, її учасники затвердили конкретні заходи з тотального фізичного знищення євреїв на всіх окупованих нацистами європейських територіях. Зрозуміло, що ці рішення приймалися на найвищому рівні, а ці функціонери нацистської машини повинні були затвердити, так би мовити, технологію знищення євреїв в окупованій Європі на основі розроблених під їхнім керівництвом планів та інструкцій, над якими працювали підпорядковані їм підрозділи та відомства гестапо та РСХА. Їхні портрети розміщені в експозиції центру разом із копіями згаданого протоколу тієї сатанинської наради…
Відомо, що на той час у Європі нацистська машина нищення, зокрема євреїв, на окупованих землях уже діяла з усією нещадністю, а, за підрахунками дослідників, на початок 1942 року число цих жертв сягнуло понад 1,5 мільйона людей, найбільше з яких загинули на колишній підрадянській території та окупованих нацистами польських землях. Проте верховоди рейху ще вирішували для себе питання, що робити з рештою євреїв, яких вони ізолювали на той час у безлічі гетто в тих краях, утримуючи значну частину в тимчасових концтаборах. Уточнимо для себе, що у роки Другої світової в Європі нацисти знищили на окупованих ними землях понад шість мільйонів євреїв і таки найбільше їх число загинуло від рук окупантів на українських та польських землях. Їхні останки покояться у безлічі братських могил біля багатьох наших населених пунктів, зокрема й на Поділлі, де з приходом окупантів з’явилися єврейські гетто, які, як відомо, проіснували загалом до осені 1942 року, коли нацисти їх переважну більшість безжально розстріляли, що є також наслідком цинічних рішень Ванзейської конференції. Власне, за цими планами вже з весни 1942 року почалися нові масові розстріли євреїв на всіх окупованих територіях, а також масова депортація у табори смерті, споруджені на окупованих землях, за розробленими у Ванзеє планами і смертоносним алгоритмом, який керувався із Заксенхаузена, де й було розміщено центр управління нацистською системою створення та управління усіх цих концтаборів. Саме у тій ідеальній машині смерті, як вважали верховоди гестапо, наприкінці осені 1941 року нацисти задіяли вперше крематорій зі спалення жертв з числа майже 15 тисяч радянських військовополонених, які були нещадно розстріляні. Невдовзі цей сатанинський експеримент продовжать вже з залученням смертоносних газів і тут, і по всіх дванадцяти найбільших концтаборах рейху, обладнаних крематоріями, серед яких найзловісніше й нині звучать назви Аушвіць, Бухенвальд, Треблінка, Дахау та ряд інших, де він буде задіяний нацистами на повну смертоносну потужність… 
До речі, біля входу в станцію метро Вітенбергплац, що біля готелю, в якому ми жили, стоїть символічний за своїм драматизмом банер з назвами усіх 12 нацистських концтаборів, що є своєрідним нагадуванням про страхіття, які приніс на німецьку землю нацистський режим. І таких сумнозвісних артефактів, насамперед у центрі Берліна, ви зустрінете немало, починаючи з невеличких бронзових плиток з прізвищами єврейських родин, які вкладають у звичайні тротуари як нагадування про тих, хто жив тут і загинув у роки нацистського терору. Вже в перший день нашого приїзду потрапив на площу біля Гумбольдтського університету, де на місці організованого нацистами спалення книг 10 травня 1933 року створено унікальний меморіал у вигляді підземного склепіння, облаштованого порожніми книжковими полицями, на які ви дивитеся через скло з тротуарного рівня. Не менше вражає й один із найреалістичніших меморіалів цієї тематики, адже переважна більшість їх виконана у модерному алегоричному стилі, який дістав назву “Поїзд у життя і поїзд у смерть”. Це бронзові зображення двох груп дітей неподалік від Фрідріхштрасе, які йдуть у протилежних напрямках, нагадуючи сучасникам про ще один драматичний епізод репресій у гітлерівській Німеччині, коли нацисти за великі гроші дозволили вивозити єврейських дітей за кордон, загалом з багатих родин, в інші країни, до речі, одну з партій яких, направлену пароплавом у США, було повернуто… Невтаємничених нині може здивувати авангардовим креативом старий, неторканий реставраційними роботами дворик, де розміщено центр Анни Франк, проте ця його історико-архітектурна архаїка також має драматичний підтекст: у такий спосіб берлінці висловили вдячність землякам, які у роки нацизму переховували тут євреїв. На Розенштрасе ви обов’язково зупинилися б біля символічного меморіалу відомої скульп-торки Інгеборги Хунцингер “Блок жінок”, створеного на честь німецьких жінок, які відкрито протестували проти арешту нацистами своїх чоловіків-євреїв. Вразить лаконічністю і глибиною алегорії у скверику на Коппенплатці скульптурна композиція Карла Бідермана “Покинута кімната” з бронзовими стільцями, один із яких перекинутий, та столом з висунутою шухлядою й поетичним рядком по периметру цього невеличкого майданчика про душі тих, хто пішов у небо з димом крематоріїв…
З тих історичних артефактів, які нині нагадують, власне, самим німцям про рани останньої війни, мабуть, найбільше у центрі Берліна вразять величні залишки собору, спорудженого колись на честь кайзера Вільгельма І, поруч із яким виросли дві модерні протестантські церкви, які разом з цими руїнами становлять єдиний музейно-духовний комплекс, в одній із яких розміщено унікальний орган і серед безлічі церковних артефактів яких зберігається так звана “Сталінградська мадонна”, нарисована німецьким офіцером-лікарем на зворотній частині карти СРСР десь під Сталінградом, де він загинув, потрапивши у радянський полон, але встиг передати її додому через товариша…
(Далі буде)
Богдан Теленько
На рисунках автора:
Дім Ванзейської конференції; погляд на Рейхстаг з боку річки Шпрее