Жанр нової вистави “Великодушний рогоносець” за п’єсою Фернана Кроммелінка обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького визначив як фарс. Але в афішах, щоб привабити глядача, додався прикметник — еротичний.
Жанр нової вистави “Великодушний рогоносець” за п’єсою Фернана Кроммелінка обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького визначив як фарс. Але в афішах, щоб привабити глядача, додався прикметник — еротичний. Постановником і водночас сценографом цієї нової жанрової для театру вистави став його художній керівник Анатолій Пундик. Пояснюючи свій вибір, він зазначив, що ним на хмельницьку сцену приносяться абсолютно нові естетика і стилістика дійства. Прем’єра ж довела, що це найсуперечливіша вистава впродовж останніх років.
Фактично, п’єса Кроммелінка у цій постановці мала ознаки класичного трагіфарсу з усіма особливостями цього надскладного жанру, на жаль, неакцентованими. Нестямне кохання головного героя Бруно до своєї дружини Стелли супроводжується шаленими, жорсткими ревнощами, маніакальними підозрами у зраді, які стають пристрасним бажанням цієї ж зради. Не знаючи, як цього душевного роздвоєння позбутися, Бруно змушує насправді йому зрадити, а згодом визначати, кому з односельців це найкраще вдається. У результаті він морально гине як людина, а психічно саморуйнується як особистість, вбиваючи своє кохання. Так само морально знищується Стелла, назавжди втрачаючи жіночу гідність. Отже, є всі ознаки трагедії: зі спокутою гріха, каяттям, загибеллю героїв — нехай лише морально та психологічно. Насправді можливий і логічний жанр трагіфарсу витворився на сцені у вигляді театру абсурду.
Бруно у виконанні Олександра Віта за всіма психофізичними діями, пластикою, голосовою інтонацією зіграний як гей, котрий чомусь нестямно закоханий не у природного партнера, а у свою дружину. Очевидно, постановник і актор знайшли саме таку причину неминучого роздвоєння його психіки. Більше того, Бруно, виголошуючи, що любов — це лише комедія, створює у власному життєвому просторі особистий театр, закритий для всіх, де виконує одразу ролі постановника й актора. На цій умовній сцені він безтямно кохає дружину і водночас її ненавидить. Якщо цей образ розуміти саме так, логічним і природним виглядає його подальша психічно-моральна руйнація з одночасним стрімким старінням та готовністю піти з життя через вигадану дилему: або зашморг, або роги.
На жаль, таке потрактування не здається повноцінним через відсутність партнера-гея. Ним міг бути, за логікою трактування, найкращий друг Петрюс (Василь Шпунт), тоді всі події виглядали б логічними і природними: зрада з жінкою — образа, яка штовхає до помсти — наставити Бруно роги з його жінкою, котру він сам йому запропонував як спокуту. Відтак задекларований афішею фарс стає справді абсурдом: гей за всіма ознаками закоханий у дружину.
Натомість абсурд в іншому: переважна більшість акторів грають звичні для себе типажі з різних жанрів. Практично визначений жанр відіграють як фарс лише Василь Шпунт, Степан Бортнічук (Граф) і Дмитро Олійник (Естрюго). Всі інші: Олександр Царук (Бургомістр), войовничі жінки Елла Санько (Корнелія), Емма Мужевітіна (Флоранс), численна масовка — це звичні типажі з класичного українського репертуару: Диканька, Сорочинський ярмарок, водевілі, драматургія Михайла Старицького та Івана Карпенка-Карого… У когось роль вийшла суто комедійною, у декого — фактичний гротеск. Погонич волів (Ярослав Кузик) — майже казковий персонаж: страхолюд і опудало, який ознак комедії не викликає взагалі. Їхні психофізичні рухи, голосова інтонація, пластика, темперамент — з іншого сценічного буття.
Запитання викликає і побудова мізансцени масовки — відчуття повторення “Республіки на колесах”…
Зовсім окремо головні жіночі персонажі: Меме (Лариса Курманова) і Стелла (Катерина Власенко). Обидві грають класичну мелодраму, особливо переконлива вона у Лариси Курманової. Для годувальниці Стелли з перших років життя Меме стала замінником батьків, отож трагедія дівчини є її болем та глибоким горем.
Для молодої актриси роль Стелли — перша велика складна робота, отож ще не все до кінця нею відчуто і прочитано. Складається враження, що їй просто фізично важко витримати двогодинне перебування на сцені. Особливо це помітно у фінальних картинах, де Стелла визнає власне падіння і відчуття спокутого гріха.
Сценографія Анатолія Пундика — з площини авангардизму. Одяг сцени повністю контрастує зі звичною багатофункціональною декорацією, притаманною театру. За задумом, біла тканина має визначати чистоту кохання, символізувати його вірність, слугувати не тлом, на якому розвивається дійство, а надихати його почуттями, формувати поведінку героїв, відповідати їй. Але зі змінами у лінії Бруно загальна картина сцени не зазнає відповідних метаморфоз — фарс не проглядається і в цьому. Чудовий хід — повітряні кульки у формі жіночих грудей як предметна ознака еротичності, котрі падають з неба. Але їх скидається багато, вони розлітаються по сцені і ніяк не обігруються, згодом лише заважають акторам і глядачу. Інша річ — мильні бульбашки у відчиненому вікні, крізь яке до вигаданого театру Бруно вривається реальне життя з усіма жорстокостями та гіркою правдою. Ці бульбашки — її відповідь віртуальному світові добровільного рогоносця.
Виставу “Великодушний рогоносець, попри всі можливі варіанти її жанровості, варто насамперед розглядати як експеримент із застосуванням принципово нової для театру ім. М.Старицького стилістики і театральної естетики. Повноцінно вдалим він не став, але на те й експеримент — як проба можливостей передусім акторської трупи.
Володимир РАЗУВАЄВ
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО