Здавалося б нині, під час Великого посту, усім нам треба більше думати про спасіння душі та, керуючись Євангелієм, вчитися заразом прощати ворогам та недругам. Для справжніх християн щодо цих новозавітських заповідей не може бути жодних сумнівів. Але як бути українцям, які нині боронять рідну землю зі зброєю в руках нібито супроти своїх єдиновірців-росіян та їх поплічників на окупованих ними територіях? Як бути із заповідями Христовими, коли ті, хто називав себе нашими братами, сповнені ненависті, вбивають, руйнують нашу землю, відмовляючи нам у праві на свою державу та виборі власного способу життя?
Здавалося б нині, під час Великого посту, усім нам треба більше думати про спасіння душі та, керуючись Євангелієм, вчитися заразом прощати ворогам та недругам. Для справжніх християн щодо цих новозавітських заповідей не може бути жодних сумнівів. Але як бути українцям, які нині боронять рідну землю зі зброєю в руках нібито супроти своїх єдиновірців-росіян та їх поплічників на окупованих ними територіях? Як бути із заповідями Христовими, коли ті, хто називав себе нашими братами, сповнені ненависті, вбивають, руйнують нашу землю, відмовляючи нам у праві на свою державу та виборі власного способу життя?
Тож хто більше нині грішить перед Господом: той, хто зі зброєю, злим умислом приходить у чужий дім, вбиває його мешканців, чи той, хто прагне захистити свою домівку, рідних? І чи взагалі є гріхом вбивство ворога заради любові та оборони Батьківщини? Переконаний, жодних двозначностей у відповідях на ці непрості запитання не існує, що підтверджують самопожертвою на фронті тисячі українських патріотів, які у такий спосіб виконують свій християнський обов’язок захисту рідної землі, не змирившись з погибеллю, яку принесла у наш дім російська агресія.
Звичайно, говорячи про визвольну війну проти імперіалістичного Кремля у контексті біблейських заповідей, більше варто було б посилатися на одну з них зі Старого завіту, яка каже: “Око за око, зуб за зуб”. На жаль, реалії нинішньої антиукраїнської політики в Росії такі, що саме таку мову відносин там розуміють найкраще. І дуже шкода, що дехто на Печерських пагорбах, не кажучи про деяких лідерів західних держав, цього до кінця не усвідомлюють, але це вже теми для інших розмов і дискусій, якими переповнений нині медійний простір.
Вочевидь, нині ми всі хотіли б переможного закінчення війни і на фронті, і на дипломатичних теренах, з чим поки що маємо великі проблеми. Проте очевидною, як на мене, є наша перемога світоглядного характеру, коли українці і на Сході, і на Заході вже усвідомили, що в результаті цинічної антиукраїнської політики Кремля ми з вами втратили в особі росіян братів, яким нині застилає очі й отруює гріх ксенофобії до українців. Звичайно ж, наша п’ята колона, недалекі люди і далі стверджуватимуть, що це не так, що російський народ залишається до нас братнім тощо. Але ніхто не спростує, що між нашими народами зі злої волі режиму Путіна пролягла тектонічна прірва, яку треба буде долати десятиліттями аж допоки російське суспільство не вилікується від антиукраїнського, а заразом і антиєвропейського дурману. Так, ми знаємо, що в Росії нині є доволі багато людей, які протистоять цьому режиму, які усвідомлюють згубність його антиукраїнської політики. Проте їхній голос, на жаль, не скоро стане вирішальним у політиці цієї країни, де спершу повинні відбутися серйозні зміни у психології і свідомості більшої частини її народу, який вразили метастази шовінізму, відвертого расизму, імперськості, що, видно, лише в ньому дрімали. А це вже цивілізаційний зріз з тими історичними викликами, на які шукає свої болісні відповіді Україна, якій нині вкрай важливо позбутися насамперед власних гріхів — корупції, політичних міжусобиць, нехтування правами власних громадян тощо, до чого спонукають нас усіх покута Великого посту та біблійні заповіді…