Останніми роками Микола Дзядзін живе у Литві, звідки родом його дружина, донедавна працював в українському посольстві, хоча не пориває зв’язків із рідним краєм. У минулому визнаний авторитет серед поліграфістів області й країни, Микола Павлович працював директором Хмельницької міської друкарні, а колись і Старосинявської районної, де побачили світ перші номери “Проскурова”. Тож кожного свого приїзду додому він обов’язково дає про себе знати, адже, окрім родинних і бізнесових справ, нині виконує значні представницькі функції від української громади Вільнюса, активним членом якої є. Це не без його участі торік було організовано значну гуманітарну допомогу з Литви для зони АТО, яка туди надійшла через міський волонтерський фонд “Надія”. Нещодавно він також приїхав додому не без подібних ініціатив.
Останніми роками Микола Дзядзін живе у Литві, звідки родом його дружина, донедавна працював в українському посольстві, хоча не пориває зв’язків із рідним краєм. У минулому визнаний авторитет серед поліграфістів області й країни, Микола Павлович працював директором Хмельницької міської друкарні, а колись і Старосинявської районної, де побачили світ перші номери “Проскурова”. Тож кожного свого приїзду додому він обов’язково дає про себе знати, адже, окрім родинних і бізнесових справ, нині виконує значні представницькі функції від української громади Вільнюса, активним членом якої є. Це не без його участі торік було організовано значну гуманітарну допомогу з Литви для зони АТО, яка туди надійшла через міський волонтерський фонд “Надія”. Нещодавно він також приїхав додому не без подібних ініціатив.
— Таки справді, — говорив у розмові з нашим кореспондентом, — питання допомоги АТО є нині найважливішими, коли йдеться про допомогу Литви нашій державі. І хочу запевнити, що литовці, мабуть, як ніхто з європейців, усвідомлюють загрози, які йдуть від російської агресії Україні та всьому цивілізованому світу. Тож і в діяльності української громади Литви все, що пов’язане з цими проблемами, залишається на першому плані. Хоча ми не забуваємо і про поглиблення культурних взаємин з литовцями навіть у цьому контексті. Учасники АТО, які проходять реабілітацію в Литві, є частими гостями у нас, ми стараємося їм допомагати. До прикладу, у нинішній свій приїзд я вирішую питання організації поїздки з культурним обміном до Литви концертного колективу Львівського Будинку офіцерів, для яких привіз запрошення від їхніх вільнюських колег. Разом з оркестром там чекають і на львівських співаків. Думаємо про те, щоб і вільнюсці побували у Львові та в інших містах України. Не буде перебільшенням, коли скажу, що не сумніваюсь в успіху гастролей у Литві львівських музикантів, адже там особливий інтерес до українського мистецтва, наших художніх колективів і взагалі всього українського.
Ось нещодавно у Вільнюсі, як і повсюди, проходили заходи до Шевченківських днів. Литовці не менш активно, ніж наша діаспора, беруть у них участь.
Взагалі, на моє переконання, нині у Європі саме литовці найглибше розуміють наші проблеми, пов’язані з агресією Москви. Адже, як ви знаєте, Литву з Україною пов’язують глибоке історико-культурне коріння, традиції національно-визвольної боротьби, насамперед проти імперської Росії. Як на мене, на Поділлі, де історія українсько-литовських взаємин особливо яскрава, треба нині ще більше поглиблювати партнерські взаємини з цією дружньою країною.
— І все ж, якими нині, на вашу думку, є основні побажання литовців українцям?
— Однозначно там бажають перемоги над нашим спільним ворогом і готові надалі допомагати українцям у цій боротьбі. А щодо побажань, то, як і в провідних європейських країнах, стурбовані повільністю українських реформ, непрофесіоналізмом та корупцією в державних органах влади.
От хоча б такий приклад, вже з власного досвіду. В Україні мені потрібно було оновити дружині документи на проживання в міграційній службі. У Литві ця процедура займає лічені хвилини, а у нас — справжня бюрократична історія, яка потребує нервів, незрозумілого зволікання, проходження низки процедур, які, даруйте, нічого спільного зі здоровим глуздом та європейською практикою не мають. Розумію, що в цій службі працюють за застарілими методами не з власної ініціативи, але ж хтось повинен удосконалювати міграційне законодавство, якщо ми хочемо бути відкритими для цивілізованого світу. Чи не так?
Не кажу про інші приклади, які бачить нині кожен свідомий український громадянин. Та повторюся ще раз: Литва для нас є не просто дружньою країною, а одним із реальних стратегічних партнерів.
Розмовляв Б.Демків