Продовжуючи нещодавно започатковану рубрику “Нове ім’я твоєї вулиці”, сьогодні познайомимо наших читачів із Петром Болбочаном (на фото) — істинним патрітом України та переконаним борцем за її незалежність. Нині його іменем називається вулиця в Дубовому, яка донедавна була Городовікова на честь радянського кіннотника калмицького походження, Героя Радянського Союзу.
Продовжуючи нещодавно започатковану рубрику “Нове ім’я твоєї вулиці”, сьогодні познайомимо наших читачів із Петром Болбочаном (на фото) — істинним патрітом України та переконаним борцем за її незалежність. Нині його іменем називається вулиця в Дубовому, яка донедавна була Городовікова на честь радянського кіннотника калмицького походження, Героя Радянського Союзу.
Петро Болбочан належить до тих непересічних постатей, контраверсійно оцінених сучасниками, які, як ми вже нині розуміємо, боролися за незалежність України. Його доля відзеркалює всю неоднозначність і трагічність національно-визвольних змагань нашого народу 1917-1921 років. Проживши лише 36 яскравих, насичених військовими злетами й падіннями років, Петро Болбочан був розстріляний своїми ж, по суті, однодумцями, також борцями за Україну. Трагедія лише в тому, що всі разом не змогли об’єднатися проти спільного ворога. А, на глибоке переконання Петра Болбочана, варто боротися лише за “самостійну демократичну Українську республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька”.
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка на Чернівеччині) у незаможній сім’ї священика. Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії 1905-го майбутній воєначальник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, закінчивши яке 1909 року, був відправлений у ранзі підпоручика у 38-й піший Тобольський полк.
У 1912 році переведений у ранг поручика. Наступні два роки Петро Болбочан керував командою розвідників і ще півроку — кулеметним підрозділом. Під час Першої світової війни набув значного досвіду.
Після революції активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні І Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців п’ятого корпусу Південно-Західного фронту російської армії І Український Республіканський полк, його ж було призначено командиром. На початку грудня І Український полк був ліквідований за наказом більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами.
У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації Києва, Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися столиці. Без офіційного дозволу Петро Федорович формує військовий підрозділ — Республіканський курінь, який і очолює. Долучається до придушення січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у ІІ Запорізький піший курінь та приєднано до Окремого Запорізького загону.
Петро Болбочан починає співпрацювати з Українською партією соціалістів-самостійників.
Згодом Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.
Після укладення Берестейського миру окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою. 2 березня 1918 року ІІ Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном першим увійшов до Києва.
12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію. Петра Болбочана призначають командиром ІІ Запорізького пішого полку. Він став найбільшим і найкращим у Запорізькій дивізії. На прапорі полку довкола тризуба красномовним був напис “З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!”.
На початку квітня штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР: захопити Крим. Петро Болбочан був призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії. 22 квітня кримська група захопила Джанкой — першу вузлову станцію Криму, а 24 квітня — Сімферополь.
Вже в червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська. Протягом трьох місяців велися виснажливі бої з більшовиками.
5 листопада 1918 року він отримав звання полковника армії Української держави.
Полк під командуванням Болбочана одним із перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, але категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем лівобережною групою Армії УНР.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилося військо. Якби не цей відхід, УНР втратила б найкращі військові частини. Болбочан не мовчав на свій захист: він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів, вказував їм на явні помилки та прорахунки.
Восени 1918 року за наказом Директорії командував Запорізьким корпусом.
24 січня 1919 року Болбочана заарештували за наказом Симона Петлюри. На початку травня звільнений за наполяганням офіцерів і вояків корпусу, а також при сприянні діячів Української християнсько-демократичної партії.
Нескорений Болбочан у червні того ж року зробив спробу самовільно очолити корпус. Але цих дій керівництво Директорії йому не пробачило.
10 червня Болбочана заарештували без жодного опору, звинуватили в намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.
Через два дні Болбочана вже судили за невиконання наказу, незаконне захоплення командування та участь у широкомасштабній змові задля державного перевороту в умовах військового часу. Вирок — смертна кара.
28 червня 1919 року о 22.00 Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині Дунаєвецький район). Там же, за півкілометра від станції, його й було поховано.
За інформацією litopys.com.ua