Саме так можна назвати ймовірні наслідки від так званого плану Віктора Медведчука, який, зрозуміло, не без підказки Кремля запропонував нашій Банковій та учасникам Нормандської четвірки віддати керівництво окупованими територіями на Донбасі олігархам Рінату Ахметову та Юрію Бойку.
Саме так можна назвати ймовірні наслідки від так званого плану Віктора Медведчука, який, зрозуміло, не без підказки Кремля запропонував нашій Банковій та учасникам Нормандської четвірки віддати керівництво окупованими територіями на Донбасі олігархам Рінату Ахметову та Юрію Бойку. Принаймні цей план нині активно обговорює експертне середовище. Не спростовують це ні на Банковій, ні на Грушевського, хоча його цілком можна розглядати як пробний камінь для нашої суспільної думки, аби вивчити існуючі тенденції щодо залагодження конфлікту на сході країни. Ціною питання є нібито довгожданий мир та перехід цих територій під контроль Києва, що є сумнівним твердженням, з якого боку не подивитися на ситуацію у цьому краї та реальні плани Москви щодо України. Щоправда, згадані олігархи цілком можуть пристати на таку пропозицію, взявши під свій тісніший контроль те, що нині називається на Донбасі “ДНР” та “ЛНР”, в надії доточити до них території, які нині контролюються Києвом. Адже не секрет, що в того ж Ахметова на окупованих територіях і далі діє бізнес, як-от Алчевський металургійний комбінат, який нібито зареєстрований в Україні, але справно платить і деенерівцям, утримує на своїх зарплатах тамтешніх бойовиків, які вбивають наших військових.
Але чому маємо дивуватися, що після того, як Путін розв’язав собі руки в Сирії, одержавши навіть публічний бонус від президента США Барака Обами, що, мовляв, Україна завжди перебуватиме у полі інтересів Росії, він не може поекспериментувати й у такий спосіб на Донбасі? Хоча мені здається, що більшу рацію має відомий американський сенатор-республіканець, наш друг Джон Маккейн, який прогнозує, що нині нам слід чекати нової ескалації бойових дій Росії, на що мали би більше звертати увагу офіційний Київ й експертне середовище, які відверто у такий спосіб маніпулюють суспільними настроями від очевидної в країні втоми війною. До речі, в усіх цих прожектах навіть слова не чути про нашу позицію щодо російської анексії Криму, який нині перетворюється в суцільну військову базу, що несе загрозу насамперед Україні.
Та навіть віртуально уявивши реалізацію цього підступного сценарію, нескладно передбачити його наслідки не лише для Донбасу. Адже нині, вочевидь, почала пробуджуватися від летаргічного сну гноблена тими ж проросійськими олігархічними кланами українська його частина, а передача влади згаданим олігархам звела б нанівець майже два роки кривавої боротьби з російською агресією та її сателітами й додала б політичного впливу в країні антиукраїнському “Опозиційному блоку”, що відсунуло б на невизначений час усі наші євроінтеграційні устремління. Реалізація подібного плану стала б пасткою не лише для Донбасу, але й країни загалом, ще більше ускладнюючи суспільно-політичну та економічну кризу.
Мені ж думається, що нині ми мали б почути більш чіткі висновки, насамперед з Банкової, щодо розв’язання існуючого конфлікту навколо уряду та парламенту, а не обіцянки для Заходу, що у нас з цим усе гаразд. Очевидно, що там уже втомилися від невизначеності у вищих ешелонах нашої влади й багато чого не розуміють в українських реаліях, що особливо наочно показує президент США. Але ж у Києві та ми з вами маємо давати собі звіт, що ніхто за нас не буде відстоювати нашу незалежність і державність. Адже як би не усвідомлювали власну небезпеку від війни Росії в Україні навіть наші найближчі сусіди, ті ж поляки, прибалти, нам і тільки нам виходити з нинішньої пастки, у яку нас прагне загнати Кремль. Дуже хотілося б відчувати, що це усвідомлює й керівництво держави на всіх рівнях, в чому в суспільстві виникають постійні сумніви, що ще раз підтверджує поява нового підступного плану умиро-творення ситуації на Донбасі.