Георгіївка
Після подій під Металістом групі Камаза перепочити так і не вдалося. Був липень 2014-го. Колона сил АТО готувалася проривати блокаду Луганського аеропорту, який затято обороняли львівські десантники. Перебуваючи в повному оточенні, вони постійно відчували потребу в продовольстві та боєприпасах. Спочатку з ними було повітряне сполучення і все необхідне доставляла прямо на позиції військово-транспортна авіація. Згодом і цей місток зник. Розвідники 8-го полку спецпризначення тримали з бойовими побратимами постійний зв’язок і знали, що в тих умовах вони почуваються забутими й покинутими. Вороги постійно обстрілювали Луганське летовище, тож серед захисників було багато поранених і вбитих…
Георгіївка
Після подій під Металістом групі Камаза перепочити так і не вдалося. Був липень 2014-го. Колона сил АТО готувалася проривати блокаду Луганського аеропорту, який затято обороняли львівські десантники. Перебуваючи в повному оточенні, вони постійно відчували потребу в продовольстві та боєприпасах. Спочатку з ними було повітряне сполучення і все необхідне доставляла прямо на позиції військово-транспортна авіація. Згодом і цей місток зник. Розвідники 8-го полку спецпризначення тримали з бойовими побратимами постійний зв’язок і знали, що в тих умовах вони почуваються забутими й покинутими. Вороги постійно обстрілювали Луганське летовище, тож серед захисників було багато поранених і вбитих.
Нарешті колона була сформована і її розділили надвоє. Одну супроводжувала група Паші (позивний Розряд), якій з вісьмома пораненими й одним убитим з боями вдалося прорватися. А група Камаза отримала завдання виставити засідку біля Ювілейного, аби ворог не міг надати підмогу. До вказаного місця добиралися манівцями. Були з ними полковник Швора, якого Кос знав ще по службі в Іраку, та побратим Киян, який командував другим взводом.
“Ми зачищали територію аж до Жовтого і ще не приєдналися до колони, як раптом повітря струсонув вибух. Коли повернулися, побачили лише понівечене та закривавлене залізяччя двох підірваних бронемашин, а про все, що трапилося, дізналися від десантників з 80-ки, яким дивом вдалося вціліти після вибуху”.
Отже, друга частина колони не змогла вирушити на прорив. Вона розвернулася назад, а розвідники залишилися на опорному взводному пункті. Час збігав, а командування і не планувало продовження операції. Бездіяльність військового керівництва вивела групу з рівноваги. Спецпризначенці нервували, переживаючи за побратимів в аеропорту, яким конче необхідна була допомога. Втомившись чекати, бійці збунтувались. Оточивши штаб сектора “А”, пішли на перемовини до генерала Колесника, вимагаючи рішучих дій для порятунку живих і передачі загиблих рідним. Але генерал спокійно порадив не панікувати і похоронити загиблих в аеропорту. Спецпризначенців це ще більше обурило. Грізно тримаючи в руках зброю, вони дали зрозуміти, що не жартують. Зрештою, це зрозуміли штабісти, які стали свідками зустрічі. Ситуація могла щохвилини вийти з-під конт-ролю, а тому замполіт почав просити бійців заспокоїтися. Ті до нього: “Замовкни, бо пригадаємо тобі Януковича, за якого ти агітував”. Він одразу й замовк…
Зрештою, операція таки почалася. Колона сил АТО дійшла до Ювілейного, а звідти рушила до Георгіївки. Від цього села до Луганська всього 10 кілометрів. Група 8383 зайняла невелику висоту біля села Сабівка, з якої можна було спостерігати за переміщеннями ворогів. Розвідники 80-ки впіймали хлопця-пастуха, який крутився поблизу їхніх позицій, і вивідали, де в Георгіївці штаб ворога, яка кількість сил… Але щоб впевнитися в достовірності інформації, мусили вийти вперед колони. “Ми дійсно знайшли місце з ворожою технікою і надали координати нашим артилеристам”, — розповідає Кос.
Комбат Миронюк, який керував проривом, попросив групи Камаза та Розряда залишилися й допомогти утримати блокпост поблизу Георгіївки до підходу основних сил. Розвідники поставили БТР на висотці біля 80-ки, а самі вирішили спуститися в низину. Ніч прочергували хто під танком, хто під мостом.
Ранок прийшов із підозрілим затишшям. Розділившись на дві групи, бійці взялися розвідувати обстановку навколо. Одні пішли в напрямку на Лутугіне, інші — на Волнухіне. “Догорою ми виявили місце, де розмістилися ворожі БМП, танки, міномети і три гаубиці Д-30. Передавши координати артилеристам, стали чекати на їх роботу. Адже після обстрілу мав розпочатися штурм. Але прозвучало заледве кілька пострілів, як колона чомусь піднялася й рушила з місця. Ми так і не зрозуміли, чому командир дав наказ поспішно виступати”, — згадує Кос.
Перекривши та замінувавши дорогу, розвідники зробили засідку й виставили опорні блокпости. Внизу натужно ревли танки. Треба було виступати вперед, але раптом розвідгрупа зрозуміла, що їх можуть запросто знищити свої ж. Тоді Юра Камаз, аби порозумітися з танкістами, підняв на палиці білу тканину. Потім бійці спустилися вниз і викликали по радіостанції БТР. Конспірація не дозволяла зробити це раніше. Заради неї вони йшли на завдання пішки багато кілометрів та ще й несли на собі міни.
“Водій БТРа Андрій (також був в Іраку) дуже зрадів, коли ми нарешті обізвалися, — він за нас дуже переживав”. Своїх розвідники наздогнали аж під Георгіївкою (від Щастя до Георгіївки 100 кілометрів). Було відомо, що бойовики добре закріпилися в селі. Зведений підрозділ 80-ки та “Айдару” вирушили на штурм села. Вони успішно пройшли до дорожньої розв’язки, яка веде на Ровеньки. Бойовики відступили з села, але ненадовго. Зведена група Камаза та Розряда — десять осіб, стільки ж айдарівців та бійців 80-ки під щільним мінометним вогнем утримували блокпост по дорозі на Ровеньки і щомиті очікували наступу бойовиків. Аби дізнатися про сили противника, вирушили на розвідку в Лутугіне. Повертаючись назад, втрапили в справжнє пекло. Навколо все палало, стояв скажений гуркіт. Ворожі танки лупили по наших позиціях прямою наводкою. В повітрі літали мішки з піском, якими був укріплений блокпост. Не шкодували вороги й осель мирних мешканців.
“З крайніх хат до нас повиходили люди, — пригадує Кос. — Хтось приніс молоко і ми його взяли з собою. Зорієнтувавшись, зрозуміли, що потрапити до своїх безпечним шляхом можна через водостічну трубу, прокладену попід чотирисмуговою дорогою. Незважаючи на багнюку, ми, не роздумуючи, пірнули туди. Просуватися занадто вузькою трубою було дуже складно. На світ вибралися брудні, як чорти. Наш зовнішній вигляд ставив під сумнів, що нас упізнають свої. На щастя, радист, який сидів у першому окопі, таки нас упізнав”.
Хлопцям довелося одразу зайняти оборону і вступити в бій. Вороги ущільнили вогонь і почали їх оточувати. З’явилися перші поранені та вбиті. Невмолимо швидко закінчувалися боєприпаси. Саме тоді один із побратимів-айдарівців згадав про машину з боєприпасами, покинуту неподалік приватного сектора. Але дістатися туди було непросто, бо територія весь час прострілювалася бойовиками. Все ж Кос разом із командиром групи рушили за боєприпасами. Поблизу розстріляної машини лежав убитий боєць. Очевидно, хлопця зняв снайпер. Поруч був ще хтось, але його неможливо було розпізнати. “Я виглянув і крикнув: “Ти хто?”, а він у відповідь: “Здавайся, сука!”. Я бахнув з РПГ, яке знайшов поряд, один раз, другий. У нас полетіла ворожа граната. Ми впали на землю, осколки боляче посікли обличчя. Вимушено відповзли до мосту і там сховалися. Камаз попросив допомоги в артилеристів, викликаючи вогонь на себе. Боги війни нас не підвели. Відпрацювали дуже потужно і нам пощастило, що машину з боєприпасами не розтрощили, — розповідає Кос. — Коли наша арта лупила ворогів, ми з Юрчиком та двома айдарівцями ще раз навідалися до машини з боєприпасами, які розділили між собою і втішилися, що тепер матимемо, чим тримати оборону. Всіх поранених сховали під мостом. Командир до нас не спустився, зате з Луганського аеропорту прийшов на допомогу танк і дав кілька влучних пострілів по сараях, звідки сепари вели прицільний вогонь. Зрештою, ситуація переломилася на нашу користь”.
Бойовики відступили. Вони так і не зрозуміли, що Георгіївку боронила невеличка група захисників.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК