Коли в країну прийшла біда, він не став довго роздумувати. Для себе вирішив, що повинен бути там, де згодиться його військовий досвід. Двічі був миротворцем в Іраку та навіть не припускав, що колись війна прийде в його рідну Україну і примусить взяти до рук зброю.
Коли в країну прийшла біда, він не став довго роздумувати. Для себе вирішив, що повинен бути там, де згодиться його військовий досвід. Двічі був миротворцем в Іраку та навіть не припускав, що колись війна прийде в його рідну Україну і примусить взяти до рук зброю.
Про прийняте рішення йти добровольцем в АТО вдома не зізнався. Не хотів зайвих жіночих сліз та переживань. Група 8383, до якої був зарахований Космос (Кос), складалася з таких же добровольців, молодших та старших (він вважається старшим, бо йому вже 33). Споряджали себе самі: форма, взуття, біноклі… В частині видали лише зброю та по чотири запасних магазини (виявляється, їх вистачає всього на 2-3 хвилини інтенсивного бою). Бронежилетів не було і тільки згодом перші 20 їм передадуть волонтери, як і інше потрібне спорядження, яким мала б забезпечити держава.
Загін спочатку прибув у Прилуки, але не надовго. Передислокували на Луганщину для підсилення шостого та сьомого блокпостів, під селищем Новоайдар, яке на той час уже кон-тролювали сепаратисти. Вже з перших днів роботи в розвідників вистачало. Займалися збором інформації та освоювалися на новій території. На завдання ходили за сотню кілометрів від бази. Кос показує фото на телефоні. “Знімкували просто так, а виходить… для доказів, — зітхає. — Це наша група на завданні. Фото зроблені зі спини, аби не було видно облич. Головне в даному випадку — прикмети певної місцевості, — пояснює. — А недавно я почав описувати наше перебування в зоні бойових дій, раптом згодяться”. Маскувалися розвідники під звичайних військових. Зустрічали ешелони з технікою та людьми, охороняли вагони під час розвантаження та супроводжували до місця призначення. Надворі була весна 2014-го і лише початок війни…
Зрада чи випадковість?
Поміж військовими поширилися чутки про наступ на місто Щастя, яке було під бойовиками. В очікуванні операції з дня на день без роботи не сиділи: допомагали зачищати лісосмуги від снайперів та розтяжок. Робили це дуже обережно, адже карт мінних полів не було. До речі, їх і тепер немає. Якось розвідники отримали наказ розчистити блокпост. У визначений час з’явилися у визначеному місці. Командир із заступником вирушили до блокпоста першими. За якусь мить з темряви пролунали два глухі постріли. Куля, що призначалася командиру, застрягла в його бронежилеті, а от старший лейтенант, який не мав на собі захисного спорядження, отримав важке поранення внутрішніх органів. Зав’язалася перестрілка. Ситуація загострювалася щохвилини, а вже починало світати. Обмежений боєкомплект та безшумна зброя, що використовується лише при близькому бої, стримували бійців. Навіть тепер вважають дивом, що тоді їм вдалося вийти з червоної зони. Кос на ходу перебинтував старшого лейтенанта та вколов йому знеболювальне (мав певні навики стрілка-санітара, які отримав, готуючись до миротворчої місії в Іраку). Поранений тримався гідно і 1,5 кілометра відступу здолав власними ногами, незважаючи на кровотечу. Шанси вирватися з пастки, на жаль, були мізерними, оскільки вороги одразу викликали підмогу. Радіозв’язку теж ніякого. Тож хлопці вимушені були скористатися мобільним телефоном. Після кількох спроб зв’язалися з Моджахедом, який чекав їх з КАМАЗом. Завдяки йому група через півгодини дісталася блокпоста. Там були медики. Вони терміново викликали гелікоптер для важкопораненого і вже через 10 хвилин на операційному столі польового госпіталю зробили першу операцію. Вдруге його оперували вже в Харкові.
Прокручуючи згодом ці події, аналізуючи розповідь ще однієї групи, яка втрапила у подібну халепу, прийшли до одностайного висновку: все, що з ними сталося, не випадково. Вороги їх чекали, а, отже, знали маршрут, координати, час і все інше детально. Хто ж міг здати цю інформацію? Достеменно тільки ті, хто нею володів. Цей випадок для групи 8383 став першим серйозним уроком на війні. Опісля взяли собі за правило: не довіряти нікому, навіть найвищому керівництву, яке відправляло на завдання. Точних координат свого місцезнаходження не виказували, а в означеному квадраті намагалися бути або пізніше, або раніше. Запобіжники спрацювали і з того часу у групі поранених більше не було. Щоправда, були легкотравмовані — один боєць пошкодив коліно, а Кос отримав контузію від розриву гранати.
Новий командир
Поки тривали зачистки, групу розвідників не чіпали. Тож мали можливість відпочити й оговтатися. “Спочатку не страшно, коли адреналін бурлить і ти виконуєш роботу автоматично. А як тільки починаєш обмірковувати, то приходить розуміння реальної небезпеки”, — ділився Кос. На базі розвідники часу не гаяли: стояли на варті, вивчали місцевість. Пораненого старшого лейтенанта замінив Юра з позивним Камаз. В групу він потрапив після військового хрещення в Слов’янську.
“Місто Щастя ми мали зачищати разом з 80-ю аеромобільною бригадою, але нас чекало інше завдання. Всі підступи до визволеного міста треба було контролювати. Але заважав міст через р. Сіверський Донець. Часу на підготовку до диверсії не було. Ми поспіхом шукали вибухівку й провідників. Звернувся до айдарівців, бо серед них було багато місцевих”. У заданому районі група нахабно з’явилася вдень. Вороги не очікували, тож до річки хлопці під’їхали на звичайному бусику. Заклали заряд, але вибуху не сталося. Спробу повторили. І знову невдача. Почали грішити на те, що детонатори відсиріли або ж зіпсований провід. Аж за третім разом операція вдалася. Міст залишився придатним тільки для пішоходів. Не встигла група повернутися, як їй дали нове завдання: знищити понтонну переправу. Ворожий об’єкт був далеко від розташування наших основних сил і відомостей про нього майже ніяких. Час підпирав.
“Знищити понтон доручили групі Бонда і нашій, — пригадує розвідник. — Провідника знайшли серед місцевих. Він знав найкоротший шлях. На двох БТРах полями домчали до понтона. Виставили навколо охорону, яка мала миттєво зреагувати на бойовиків, якщо вони з’являться…”.
Вся операція тривала приблизно три хвилини. Кос і Камаз збігли у видолинок, обрізали довгий трос, причепили два заряди й підірвали. Для надійності понтон розстріляли ще з гранатометів, аби його не могли швидко відновити. Тільки надвечір розвідники прибули в місце розташування, але відпочити знову не вдалося. Терміново їхали у гольф-клуб в районі Веселої Гори. Напередодні його зачищали айдарівці. Кажуть, це був клуб колишнього депутата-регіонала Єфремова. На ранок після зачистки там залишилося тільки п’ять спостерігачів. От вони й повідомили, що зіткнулися з бойовиками, потрібна підмога. На місці хлопці швидко впоралися з сепарами, зібрали поранених. Між ними була дівчина, яка служила добровольцем в “Айдарі”. Друга зустріч із нею відбудеться аж через рік, тоді вона й дізнається, хто її врятував. Трофеєм бійців стали три легковики та бус із боєприпасами, до речі, він служить і досі. Крім того, захопили документи російських найманців, флешки, російську форму, які передали в штаб АТО — як докази присутності на Донбасі кадрових військових сусідньої держави. А вже потім стане відомо, що того злощасного дня була взята в полон Надія Савченко, яка теж служила в добровольчому батальйоні “Айдар”. На щастя, операція, в якій брала участь третя група восьмого відділення, пройшла успішно. На відміну від бійців 80-ки та розвідників групи Євгена Зеленського (отримав Героя України посмертно). Старший лейтенант, який добре знав місцевість, мав супроводжувати БТРи. Але бронемашини чомусь поїхали без супроводу. На роздоріжжі вони проґавили потрібний поворот і втрапили прямо у ворожу засідку. Ця помилка коштувала багатьом життя. Вороги з близької відстані спалили дві бойові машини разом із бійцями. Аби врятувати людей з 80-ки, вислали на підмогу танк і три БМП. На одній із них були Женя Зеленський з Мажором (суперпрофесіонал-навідник крупнокаліберного танкового кулемета). Під час бойової операції дві БМП були підбиті, а танк заглох, бо скінчилося пальне. Третя БМП на повній швидкості вскочила в окупований Луганськ і, витративши весь боєкомплект, розвернулася й манівцями, завдяки професіоналізму екіпажу, повернулася на свій блокпост. Очевидці розповіли, як загинула група Зеленського. Потрапивши в засідку, під шквальним вогнем терористів старший лейтенант до останнього прикривав своїх бійців, надавши їм можливість перегрупуватися. Під час відходу вороги влучили в БТР з реактивного протитанкового гранатомета. Вогняна хвиля змела бійців, розкидавши їх навсібіч. Женю знайшли на обочині дороги й доставили в госпіталь. Але травми голови виявилися несумісні з життям і після кількох днів у комі він помер, так і не прийшовши до тями.
“Коли ми повернулися з Веселої Гори, офіцер з позивним Борода передав наказ допомогти хлопцям з 80-ки, які потрапили в засідку, — пригадує розвідник. — Бронемашина понеслася вперед, туди, де вдалині виднілися наші БТР. На жаль, ми не знали, що вони стали трофеєм ворогів. У кущах неподалік дороги помітили двох десантників, які інтенсивно махали руками, намагаючись нас зупинити. Не розвертаючись, наша машина дала задній хід й сховалася в лісосмузі, і це, як виявилося, був правильний маневр. Вороги розгадали задум, але було запізно, бо ми зникли з їх поля зору…”.
Ворожий обстріл ущільнився, але треба було рухатися далі. Згодом підтяглися бійці “Айдару”. Спецпризначенці 8-го полку пересувалися поміж дерев, ховаючись за БТРом. Несподівано метрів за 20-30 з боку лісосмуги вдарила автоматна черга, яка змусила їх впасти на землю і сповзти в кювет. Щойно під’їхав айдарівський джип, як і по ньому також сипонули кулі. Водій з несподіванки відчинив дверцята й випав на землю. Добре, що живий залишився. “Разом з Бородою ми спробували підповзти туди, звідкіля стріляли, — продовжує Кос. — А за мить побачили трьох бійців, які самовіддано, але якось не зовсім адекватно оборонялися. Очевидно, вони не зорієнтувалися в ситуації і їх стрілянина наробила біди — поранили кількох своїх. Побачивши нас, неймовірно зраділи…”.
Тим часом вороги затято оборонялись, задіявши захоплену бронемашину. Командування попросило підмогу в артилеристів та вислало вперед танк. Щоправда, в нього був зламаний дальномір і це заважало стріляти прицільно. Але вихід знайшов Вася-Моджахед, який узяв бінокль і професійно почав коригувати вогонь. Кілька влучних пострілів танкістів вистачило, аби знищити сепарський трофей. Айдарівці рвалися наступати. Їх розвідка доповіла про поранених з 80-ки. Хлопців треба було терміново рятувати. На підкріплення прибула рота під командуванням Швори у супроводі кількох БТР. От-от мали піти в наступ. Але раптом надійшов наказ про перемир’я, яке запросили бойовики. Командуючий сектором заборонив продовжувати операцію. Це було справжнє безглуздя. Полковники Швора та Миронюк спробували додзвонитися до командуючого сектором й особисто пояснити ситуацію.
“Ми якраз були поряд — його телефон мовчав. Не змогли зв’язатися і через його ад’ютанта. І тоді бойові офіцери самостійно прийняли дуже ризиковане рішення — допомогти нашим воякам, які ще залишалися живими”, — розповідає розвідник. Прозвучала команда вперед. На ворожих позиціях виявили лише мертвих бойовиків, живі ж поспішно втекли. Знайти поранених хлопців з 80-ки, які потрапили під обстріл, мали спецпризначенці. Ті, перш ніж розпочати пошуки, змушені були узгоджувати дії з вищим керівництвом, бо випадково могли потрапити під вогонь своїх. Отримавши координати й озброївшись тепловізором, група вирушила в напрямку Металіста. Дорогою виявили покинуту БМП і поки спускалися з висоти вниз, зателефонував офіцер. Він повідомив, що всі поранені вже вийшли з небезпечної зони.
“То що: нас знову спрямували не туди, давши неправильні координати, — сумнівається Космос. — Випадково? Для чого? Слава Богу, що все обійшлося”. Якийсь час розвідники спостерігали за покинутою БМП і, тільки впевнившись, що там нікого немає, наблизилися до бойової машини. Допоки почало світати, змогли зняти з неї все обладнання. Зачистивши ворожий блокпост і забравши поранених, повернулися в Щастя. А тим часом 80-ка та батальйон “Айдар” вже укріплювали свої нові позиції під Металістом.
(Далі буде)
Вікторія СТАНДРІЙЧУК