На фоні нинішньої суспільно-політичної кризи та заяв з різних партійних середовищ про дострокові парламентські вибори мимоволі задумуєшся: який насправді вибір може робити український виборець з-поміж понад двохсот партій, зареєстрованих у країні?
На фоні нинішньої суспільно-політичної кризи та заяв з різних партійних середовищ про дострокові парламентські вибори мимоволі задумуєшся: який насправді вибір може робити український виборець з-поміж понад двохсот партій, зареєстрованих у країні? Те, що така кількість партій є аномалією, ми розуміємо, як і те, що переважна більшість з них — звичайні політичні проекти, які нічого спільного не мають зі справжніми ідеологічними партіями, яких у нашій державі можна рахувати на пальцях однієї чи двох рук, хоча у вищому ешелоні нашого парламентського політикуму вони практично не представлені фракціями. На жаль, досі не переборола хвороби своєї вождістської стадії “Батьківщина”, а ідеологічна “Свобода” представлена в парламенті лише нечисельною депутатською групою.
Звичайно, можна з приводу таких контраверсійних висновків звернутися до нашої недавньої історії й порозмірковувати над тим, чому ми втратили цілу низку доволі впливових ідеологічних партій, які виникли з настанням нашої незалежності та зникли у політичному маргінесі вже на початку двотисячних. Та, на жаль, чергова порція солі на ці суспільні рани нині нічого не дасть і ситуація в нашому політикумі швидко не зміниться. Адже неозброєним оком видно, як нині політтехнологи ділять виборчу карту країни, до прикладу, запустивши виборчий проект Саакашвілі під виглядом чергового антикорупційного руху. Не треба бути надто втаємниченим у політології, щоб побачити, що цей проект прагматично направлений на те, аби підібрати голоси виборців, які свого часу голосували за партійні проекти насамперед “Народного фронту”, рейтинг якого доходить до нуля, як, зрештою, і тих виборців, які не сприймають “БПП-Солідарність”, аби ці голоси не перейшли до тієї ж “Батьківщини”, “Самопомочі”, “Свободи” та радикалів…
Та мене у цій партісторії більше хвилює питання: чому не відбулася за останні два роки партія Майдану? Щоправда, на його програмно-ідейні засади претендує низка новостворених партій і громадських об’єднань. Здавалося б, у післямайданний період були реальні організаційні можливості інтегрувати у такий об’єднаний громадсько-політичний рух, а згодом у партію, тисячі активістів Майдану, які створили повсюди свої громадські об’єднання з одноіменною назвою. Адже їх суспільний авторитет у післямайданний період явно переважав навіть партійні впливи. Згадайте, якими гарячими були ті часи у нашому краї. Проте, як показали подальші події, через ряд об’єктивних і суб’єктивних причин на новий політичний рівень ці об’єднання не вийшли. Насамперед завадила цьому війна на Донбасі, коли багато активних людей з цих середо-вищ пішли на фронт, почали організовувати волонтерський рух. З іншого боку, ряд державницьких партій, які також пройшли Майдан і претендували на провідне місце в політикумі країни, побачили в активістах-майданівцях конкурентів. Окремою є тема такого суб’єктивного фактора, як надмірні амбіції декого з лідерів цих об’єднань, переформатування їх ними у невідь-що, але аж ніяк не в інструмент впливу на владу й творення громадянського суспільства в країні.
Проте, на мій погляд, питання формування нової політичної сили, так би мовити, на цій соціальній основі залишається актуальним. Хто виконає роль організаційного каталізатора у її створенні — це вже не питання конкретних персоналій. Але те, що така ідея починає дедалі голосніше ставитися на порядок денний, є очевидним. Тож ми ще маємо шанс побачити у нашому політикумі партію Майдану…