Шлях Станіслава Собчинського у медицину, як і багатьох із його покоління, був типовим: школа, служба в армії, інститут. У дитинстві і не міряв про лікарський фах, адже у його рідному селі Бровари, що на Кам’янеччині, ніякого медичного закладу не було. Але доля примхлива. “Мені в армії випало працювати у шпиталі, — пригадує Станіслав Антонович. — Там познайомився з основами військово-польової хірургії. Тоді для себе вирішив: якщо стану лікарем, то не-одмінно хірургом”.
Шлях Станіслава Собчинського у медицину, як і багатьох із його покоління, був типовим: школа, служба в армії, інститут. У дитинстві і не міряв про лікарський фах, адже у його рідному селі Бровари, що на Кам’янеччині, ніякого медичного закладу не було. Але доля примхлива. “Мені в армії випало працювати у шпиталі, — пригадує Станіслав Антонович. — Там познайомився з основами військово-польової хірургії. Тоді для себе вирішив: якщо стану лікарем, то не-одмінно хірургом”.
Повернувшись з армії, Станіслав Собчинський вступає до Чернівецького медінституту, де з часом остаточно визначається як хірург-уролог.
Після закінчення інституту 1977 року отримує призначення у Хмельницьку міську лікарню, де й проходив інтернатуру.
1989 року Собчинського запросив до себе на роботу завідувач урологічного відділення обласної лікарні Іван Бондар. Так, у всеозброєнні набутих знань розпочав Станіслав Антонович роботу на новому місці, відчуваючи підтримку всього колективу лікарів. Операції одна за одною — планові, позапланові, екстрені… Скільки їх було? Сам лікар не переймається кількістю, бо це нікому не потрібно. Та все ж, за простими підрахунками, виходить, що за роки роботи брав скальпель у руки понад вісім тисяч разів, ретельно готуючись до кожної операції.
У практиці лікаря трапляються випадки, коли слід оперувати негайно. А часу для ґрунтовного обстеження не залишається, бо життя висить на волосинці. І тоді виручають досвід, професіоналізм, інтуїція. Головне, що надає впевненості, — спільне рішення, прийняте з колегами. На жаль, зрідка трапляється, коли лікар втрачає хворого. З ним неначе вмирає сам…
Так збігли вісім років самовідданої праці під орудою Івана Бондара. “Для мене, — каже Станіслав Собчинський, — він був справжнім, безкомпромісним учителем. Щедро ділився своїм багатющим досвідом. Завжди почуватимуся його учнем”.
Не дивно, що, виходячи на пенсію, Іван Павлович рекомендував замість себе призначити завідувачем відділення Станіслава Собчинського. Той, порадившись із колективом, ставить конкретну мету: всебічно вивчити проблеми відділення, придбати нове обладнання, словом, підвищити рівень оснащення лікувального процесу. З цією метою Собчинський їздить з лікарями відділення вивчати досвід у Німеччину. Побачене вразило, особливо технічна озброєність німецьких лікарів. “У нас, — каже Станіслав Антонович, — чимало прекрасних лікарів високої кваліфікації, та бракує новітнього медобладнання. У держави поки що коштів на це немає. Доводиться діяти у жорстких рамках власних можливостей, покладатися на допомогу спонсорів. І все ж попри труднощі і негаразди в умовах відділення успішно лікуються найпоширеніші урологічні хвороби: сечокам’яні, аденоми простати, аномалії розвитку сечостатевої системи та інші. Тут багато років трудиться злагоджена команда фахівців-урологів — О.Ботько, Ю.Яткевич, В.Войцешен, О.Підмурняк, В.Заго-руйко. Разом з батьком працює і син Станіслава Антоновича — Костянтин, колишній військовий лікар. Сформувався й осередок молодих перспективних лікарів, серед яких В.Монастирський, О.Алешко, В.Боюк, В.Добровольський.
Відомо, що післяопераційний стан — дуже відповідальний період. Якщо своєчасно не провести необхідних процедур, людину можна втратити. Цю роботу в палатах багато років виконують досвідчені медсестри В.Булка, З.Зіновенко, В.Ошовська, М.Абдухалілова та інші на чолі зі старшою медсестрою О.Семесь.
На базі відділення діє регіональний центр. Щорічно тут лікуються понад дві тисяч хворих, серед них чимало з Чернівецької, Вінницької, Тернопільської, Житомирської та інших областей. Завдяки високому рівню анестезії та майстерності лікарів летальність тут не перевищує 0,5%.
Проводиться і певна наукова робота. І це не примха чи амбіції керівника, а потреба сьогодення. Так, за останні роки захищено три кандидатські дисертації, готуються ще дві, у наукових журналах опубліковано понад 40 статей з питань урологічної практики. Важливим надбанням є створення Асоціації лікарів-урологів Поділля.
Сьогодні Станіслав Собчинський відомий на Хмельниччині та за її межами хірург-уролог. У медичних колах користується беззаперечним авторитетом. За високий професіоналізм і багаторічне служіння людям удостоєний звань заслуженого лікаря України, почесного доктора наук Хмельницького національного університету, члена Європейської Асоціації урологів.
Дружина Валентина Миколаївна — також медик, у всьому підтримує його. Каже, що він добрий чоловік, господар, турботливий батько. Понад усе любить порядок. “Раді за дітей та онуків, щасливі, що у нас міцна сім’я”, — каже вона.
Наостанок запитав у лікаря, про що він мріє. Відповів: про новітню медичну техніку, щоб безболісно лікувати людей. Перефразовуючи видатного педагога Василя Сухомлинського: “Серце віддаю дітям”, можна стверджувати: Станіслав Собчинський своє серце віддає пацієнтам.
Сергій Албул
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО