З отцем Володимиром ми познайомились у зоні так званої антитерористичної операції, де він перебуває з вересня минулого року як капелан. І хоч інституту капеланства у наших Збройних Силах офіційно не існує, на фронті, бо то ніяке не АТО, у чому переконаний і отець Володимир, без молитви, без духовної підтримки воїнам було б ще сутужніше. Тож керівництво УПЦ Київського патріархату в особі Патріарха Філарета, по суті, вже впровадило в армії капеланство разом з дружньою УГКЦ власними силами. І нині наші воїни на передньому краї фронту мають можливість задовольнити релігійні потреби, чути слово священика.
З отцем Володимиром ми познайомились у зоні так званої антитерористичної операції, де він перебуває з вересня минулого року як капелан. І хоч інституту капеланства у наших Збройних Силах офіційно не існує, на фронті, бо то ніяке не АТО, у чому переконаний і отець Володимир, без молитви, без духовної підтримки воїнам було б ще сутужніше. Тож керівництво УПЦ Київського патріархату в особі Патріарха Філарета, по суті, вже впровадило в армії капеланство разом з дружньою УГКЦ власними силами. І нині наші воїни на передньому краї фронту мають можливість задовольнити релігійні потреби, чути слово священика.
Отець Володимир (Андрухів) (на фото) і нині має свою парафію на Ланівеччині Тернопільської області у селищі Коропець. Поїхав у зону АТО капеланом добровільно.
“Знаєте, мої парафіяни з розумінням поставилися до такого рішення, — розповідає. — Вони після цього ще більше почали допомагати фронту. У цьому переконався, коли взяв невеличку відпустку на весілля сина. Дехто зі знайомих не розуміє мого вибору, але сам я нітрохи не сумніваюся у його правильності…”
По приїзду в АТО отця Володимира направили у Хмельницький артилерійський дивізіон, в якому добра половина військовиків родом з нашої області, а командиром у них полковник Валерій Лесков. Власне, це з його ініціативи в розташуванні дивізіону з’явилася капличка-бліндаж (на фото), яку збудували бійці самотужки у вільний від служби час. З прибуттям у підрозділ священика здійснили внутрішнє убранство каплички, отець Володимир заохочував до цього і своїх парафіян, і рідних військових, тож нині у ній направду відчувається аура Божого дому.
“Не скажу, що на щоденних, особливо ранкових службах, буває багато бійців, — пояснює особливості свого служіння священик. — Адже у них, зрозуміло, на першому плані дуже нелегка основна служба. Проте з дозволу командира я маю можливість на кожному ранковому шикуванні виголосити молитву та благословити їх. Зізнаюся: спершу дехто з солдатів не надто серйозно ставився до цього церковного обряду, та з часом помітив, як бійці почали уважніше його сприймати. Не секрет і те, як вони трепетно бережуть духовні обереги — іконки, розарії, натільні хрестики. Тут, у бойових умовах, людина значно швидше переосмислює своє життя, глибше усвідомлює його цінність та Божу волю над нами всіма…”
До речі, живе отець Володимир у тих же умовах, що й військові: в одному з бліндажів. Носить військову форму, на якій, лише придивившись, можна побачити нашивки, які вказують, що він військовий капелан. Його утримання у підрозділі, крім місця для спання, передбачає ще харчування разом із бійцями. Та якщо врахувати, що з його особистої ініціативи у дивізіоні вже неодноразово бували тернопільські волонтери, то й тут він цілком “відпрацьовує” своє перебування в армії. А щодо віддачі від священицької місії, то, як вважає заступник командира з виховної роботи підполковник Ігор Стопчак, її важко переоцінити.
“Отець Володимир, вважайте, і мій колега з виховної роботи з особовим складом, його присутність у підрозділі справляє на хлопців дуже позитивний ефект, — пояснює Ігор Дмитрович. — До речі, наш капелан доволі вправний і у військових навичках, щоправда, до цього, на щастя, у бойових умовах не доходило…”.
“Коли виїжджаємо на передній край, — пояснює особливості духовної місії капелан, — я змушений, як усі бійці, бути в бронежилеті, касці. Але замість автомата у мене переносний мобільний вівтар, який подарували волонтери. Зрозуміло: це моя основна зброя. Хоча я справді маю непогані армійські навички поводження з автоматом, який мені можна використати хіба тоді, коли поруч зі мною не буде живого жодного (!), не дай Господь, військового, аби захистити не так себе, як вівтар Божий…”.
Про беззаперечний авторитет отця Володимира у підрозділі свідчить пошана, з якою бійці й командири з ним спілкуються, як прислухаються до його порад. Свою духовну опіку він не обмежує лише артилеристами. Адже, буваючи на передньому краї, надає духовну опіку сусідам-піхотинцям, десантникам, добровольцям, які його завжди чекають. Взагалі ж у тій окрузі вже й місцеві жителі знають цього харизматичного капелана-священика. А ще вражає, так би мовити, конфесійна поміркованість отця Володимира, бо завжди радий духовно допомогти військовим, які належать до інших церков.
“У фронтових умовах подібні конфесійні протиріччя, як на мене, зникають, — пояснює він. — У нашу капличку приходять усі і я прагну їх єднати в молитві…”.
Справді, його капеланська місія тут дуже потрібна й отець Володимир її здійснює з великою відповідальністю перед власним сумлінням і Всевишнім, бо це і є його нинішнє покликання.
Богдан Теленько
Фото автора