А чи на часі?
Вважаю, що ще не на часі проводити перейменування вулиць і провулків на тлі глибокої економічної кризи держави, війни на Сході, бо це потребує чималих коштів, що суттєво позначиться на бюджеті міста.
А чи на часі?
Вважаю, що ще не на часі проводити перейменування вулиць і провулків на тлі глибокої економічної кризи держави, війни на Сході, бо це потребує чималих коштів, що суттєво позначиться на бюджеті міста.
Не можу погодитися з пропозицією Анатолія Білика, висловленою у “Проскурові”, про те, що в Хмельницькому повинні з’явитися вулиці імені Симона Петлюри, Степана Бандери, Євгена Коновальця та інших, до яких у суспільстві залишається неоднозначне ставлення.
Тому думаю, що топоніми в місті, якщо й змінювати, то слід більшу увагу приділити іменам беззапереч-них діячів нашої культури, історії. Мають однозначно з’явитися вулиці на честь тих, хто героїчно воює на Сході. Слід повернути деякі зі старих назв або таких, які вже давно існують, так би мовити, неофіційно. А щодо згаданих імен, то потрібна ще велика просвітницька робота з їх популяризації. Як ветеран війни, я проти того, щоб ми знімали з назв вулиць імена героїв Другої світової, навпаки, їх слід доповнити новими топонімами. Чому б у місті не з’явитися проспекту Визволителів чи інші об’єднуючі назви?..
Микола Басалюк, ветеран війни і праці
Нові історичні символи
Український народ сьогодні перебуває в пошуку власної історичної ідентифікації. Спостерігаємо високий громадянський ріст національної свідомості українців.
2015 рік нам приніс несподіваний прорив свідомості й у Хмельницькому. Українська за змістом “Свобода” взяла неочікуваний виборчий бар’єр, зламавши посткомуністичну інерцію та привівши на посаду міського голови свого однопартійця Олександра Симчишина.
У громадському середовищі це викликало і велику увагу, і підозру одночасно. “Ще такого не було!” — кричать старі колоніальні кадри та функціонери. “Поживемо-побачимо”, — надіється молода громада Хмельницького, якій будувати майбутнє.
На порядку денному постало, зокрема, і важливе питання декомунізації життя міста, насамперед у його топоніміці. Це питання, на мій погляд, є дуже важливим. Тож топонімічна комісія засіла за роботою щодо перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, закладів тощо. У складі комісії багато авторитетних і відомих у місті людей. В кожного власний рівень підготовки та набутий досвід.
Ось добродій Анатолій Білик на сторінках “Проскурова” запропонував ряд знакових фігур з української історії для нових назв, серед яких Степан Бандера, Симон Петлюра, Євген Коновалець. Опоненти автора, як на мене, — люди з колоніальним стажем та мисленням. Ці компартійні герої вже відірвали в незалежної держави Україна добрі пенсії та комфортні умови, але не будуть визнавати історичні цінності українців. Таких буде доволі, щоб сформувати п’яту колону і в нас. І лідери в тій колоні не українські або щонайменше сповідують цінності чужих влад, урядів, народів. Для нас російські діячі культури були і залишаються символами колоніальної системи. Це вже минуле. В старому колоніальному набутку українець для себе знайде мало вартісного. Це інший менталітет, культура минулих російських століть. Панове Савосіни і Трояновські є апологетами колоніального минулого. А хто їхні герої?! Купрін і Достоєвський, перший — п’яниця, дебошир, до службових обов’язків ставився зневажливо. Достоєвський — цинічний антисеміт, українофоб, який вів доволі аморальний спосіб життя. Ці та їм подібні антигерої для української культури є неприйнятними.
Тож маємо повертати у свою історію й топоніміку знакові для українців імена. Хоча б того ж Пилипа Коновала, який отримав орден Британської імперії за відвагу. Бо українці за походженням Рибалко, Черняховський та інші були героями імперії СРСР. То чи маємо вибирати серед орденоносців чужих народів і держав? Ні, не маємо, хоч і зараховуємо їх до нашого народу, але ці орденоносці не сповідували українську ідею, вони воювали “За Сталіна, за Лєніна, за більшовицьку перемогу! За Совєтскую Родіну!”. Той же Черняховський є символом мародерства, ґвалтування сотень жінок, дівчат під час визволення Німеччини.
Українці — багатий народ. Вони народили та виплекали борців за волю України та її народу.
Ці славні імена — Петро Болбочан, Євген Коновалець, отаман Яків Гальчевський, Роман Шухевич, Андрій Мельник та багато інших, які не проміняли Україну на ситі корита імперії, стояли за Українську Соборну Самостійну Державу. А це нічого спільного не має з ленінізмом і сталінізмом.
Так, шановні і нешановні панове, перейменування вулиць має дуже і дуже велике значення в побудові нового відкритого суспільства! А щодо борців за демократію в сусідніх колоніальних територіях, то скажу, що вони також заслуговують нашої поваги.
Та знову ж таки Україна має подіб-них борців за українську свободу і демократію. Імена українських ди-сидентів Олекси Тихого, Мирослава Мариновича, Валерія Марченка, Василя Стуса, генерала Григоренка та Левка Лук’яненка, які каралися в комуністичних таборах, повинні бути належно пошанованими. Сьогодні носії антиукраїнських символів прямують у меншості до невідомого. Наша українська громада має вже нові історичні символи та орієнтири.
Валерій Куфльовський, видавець
З історії вулиць нашого міста
Погодьтеся, не завжди нашої уваги й цікавості вистачає на те, щоб дізнатися, чому саме так названа вулиця, на якій живемо. Отож розповім про історію двох вулиць, що в мікрорайоні Гречани.
Вулиця Ричка
У кожного дослідження є свій початок. Пам’ятаю, з яким завзяттям навесні 2009 року брали участь школярі у конкурсі “Моя мала батьківщина: чому так названі вулиці мікрорайону Гречани?”, зініційованому історичним клубом загальноосвітньої школи №20, міською бібліотекою-філією №3 і підтриманому тодішнім депутатом міської ради Валентином Гакалом. До 70 робіт подали на конкурс юні аматори-історики: дослідження, нариси, записані спогади, поезія, фотоальбоми, малюнки…
Невдача спіткала лише одного конкурсанта. Він обрав для дослідження тему історії назви вулиці, на якій розташована його школа №20, — вулиця імені Ричка. Хлопець ніде не міг знайти інформацію про цього чоловіка. Змінив тему та написав гарну роботу про І.Філіпова, чиє ім’я присвоєне вулиці, розташованій поруч…
Після завершення конкурсу розпочалася вже наша робота з пошуку інформації про Ричка.
У каталогах і картотеках краєзнавчих відділів обласної бібліотеки для юнацтва ми не знайшли жодної статті в газетах і журналах, жодної книги про Петра Ричка. Нас відсилали до єдиного джерела, вже нам відомого, в якому вміщена інформація, — книги Сергія Єсюніна “Вулиці Хмельницького” (2005 рік видання). Там йшлося: “Ричко Петро Християнович (рік народження невідомий — 1919) — робітник станції Гречани, учасник повстання в Проскурові у лютому 1919 року проти Директорії УНР. Загинув у збройних сутичках під час повстання”.
Але цього замало. Ми звернулися до двох ґрунтовних видань 1950-х років, котрі мали б містити подібну інформацію. Зокрема, партійний архів Хмельницького обласного комітету КП України видав у 1958 році спогади учасників революційної боротьби на Поділлі “В боях за Жовтень”. Серед згаданих прізвищ багато тих, чиї імена носять вулиці нашого міста. Але Петра Ричка ніхто не згадав.
У 1959 році Державний архів Хмельницької області підготував і видав документи і матеріали “Поділля в роки громадянської війни”. Про Петра Ричка знову жодної згадки.
З Державного архіву Хмельницької області ми отримали коротку відповідь, що “…документами, які містять інформацію про П.Х.Ричка, Державний архів не володіє”.
Пошуки тривали. На наш запит з Хмельницького краєзнавчого музею відповіли, що біографічні дані Петра Ричка відсутні, проте в групі зберігання “Фото” під інвентарним номером Ф-7139 є фото Ричка, передане в музей 1977 року. При ознайомленні побачили, що на звороті фотографії написано прізвище Речко… Пошук інформації ми завершили в архівному відділі Хмельницької міської ради. Рішення виконавчого комітету від 16.11.1989 р. №252-А: “Розглянувши матеріали, подані управлінням архітектури та містобудування міськвиконкому про найменування вулиць індивідуальної забудови в районі Гречани, з урахуванням пропозицій трудового колективу заводу “Нева”, громадських організацій міста виконком міської ради народних депутатів вирішив:
1. Найменувати: вулиця Ричко П.Х. (керівник Гречанського підпілля 1919 року), …
Голова виконкому (підпис, печатка) І.В.Бухал.”
Тож на чому базувалося рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради про присвоєння вулиці імені Петра Ричка? Яка інформація містилася в поданнях? Цього ми, мабуть, вже ніколи не дізнаємось.
Вулиця Рушковської
У 1985 році було підписане рішення про присвоєння імені підпільниці Вільгельміни Рушковської вулиці в мікрорайоні Гречани. В постанові, як і в багатьох інших джерелах, допустилися помилки в прізвищі Вільгельміни Іванівни: Ручковська, яка за документами Рушковська.
Це була яскрава, героїчна особистість. Дочка ворога народу в липні 1941 року почала роботу зі створення підпільної організації на залізничній станції в с. Гречани, а потім очолила цю групу. Підпільники влаштовували диверсії на залізниці, допомагали військовополоненим у концтаборі. Вільгельміна Рушковська вийшла на зв’язок із підпільним комітетом у Проскурові. В її будинку збирались підпільники.
Про людське око на видному місці стояла швейна машинка. Господиня займалася ремонтом одягу. А поруч із нею троє дітей: син і дві донечки, стара матуся… У 1943-ому в Гречанах почались арешти. У фашистській катівні опинилася й Вільгельміна Іванівна. Її лякали розстрілом дітей, нагадували про долю батька і чоловіка, жорстоко катували, а у відповідь кати чули: “Я нічого не знаю”. Вона нікого так і не видала. Жінку розстріляли 15 травня 1943 року. Похована на військовому кладовищі на вулиці Кам’янецькій, посмертно нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Вулиця Рушковської з’явилася на мапах. Рішення є, на картах вона є, а от у місті такої вулиці не знайшли. То де ж ця вулиця?
І чи не варто внести зміни в історію цих двох вулиць?
Інна Джуринська