Цього року відзначає 50-ліття ДП “Новатор” — незмінний флагман промислової галузі Хмельниччини. Його історія — своєрідний літопис життя колишньої великої країни і нинішньої незалежної України.
Цього року відзначає 50-ліття ДП “Новатор” — незмінний флагман промислової галузі Хмельниччини. Його історія — своєрідний літопис життя колишньої великої країни і нинішньої незалежної України.
Збудований та оснащений найсучаснішим обладнанням у середині 60-х років минулого століття, радіотехнічний завод став символом та зразком потужності радянської промисловості — уособленням військово-промислового комплексу СРСР, хоча його приналежність до нього всіляко приховувалася. Навіть назва серед населення була розповсюджена як “радіоламповий завод”. Сьогодні далеко не всі знають, що через це підприємство місто Хмельницький було закритим для іноземного туризму, а КДБ посилено слідкував за шпигунами і навіть вишукував їх біля заводських корпусів. Старожили мають пам’ятати гучну історію з затриманням японця, який робив фотозйомку заводських будівель у середині 1970-х років.
Так, історія радіозаводу це вітчизняна історія періодів холодної війни, шаленої гонки озброєнь, горбачовської перебудови, конверсії, розпаду СРСР, дикого капіталізму, революційних соціальних змін… Десятитисячний трудовий колектив заводу разом зі своїми сім’ями мав пережити ці періоди, він їх пережив, хоча й скоротився ледь не вп’ятеро… Але сам завод вижив у всіх цих пертурбаціях, на відміну від багатьох колег — промислових велетнів “Катіону”, “Неви”, які також були гордістю Подільського краю.
Для ветеранів підприємства ці згадки є болючою ностальгією: про власну молодість, бурхливе заводське життя, відчуття відповідальності за свою роботу та її важливість, вона поєднувала й уособлювала їх з життям великої країни. Для переважної більшості завод означав путівку в це життя, адже середній вік заводчан у перші його десятиліття не перевищував 25 років. Для вчорашніх школярів, юнаків і дівчат, більшість з яких з’їхалась до міста з усіх навколишніх і навіть віддалених місць краю, входження у цю єдину робітничу сім’ю було водночас і входженням у світ нових взаємин, культурного, спортивного життя, можливістю розкрити свої здібності, вирости в особистість, зрозуміти, що таке творчий підхід до всього. А ще навчитися заробляти, а не просто отримувати гроші. Згодом у жорсткі 1990-ті чимало заводчан, втративши роботу, зуміли знайти себе на іншому поприщі: так званому “заводі імені Горбачова” — речовому ринку на вулиці Геологів та Львівському шосе. Як не дивно, а здатність успішно пристосуватися до нових умов і вимог життя вони здобули на рідному радіотехнічному заводі.
У 1982 році мав особисту нагоду перевірити на практиці набутий на заводі потенціал. Будучи у тривалому відрядженні у тодішній Німецькій Демократичній Республіці, обслуговуючи там частини військово-повітряних сил СРСР, пишався, що є посланцем Хмельницького радіозаводу й України. Працювати довелося на централізованій базі ВПС з ремонту й обслуговування радіоелектронного обладнання, де були зібрані експлуатаційники з різних міст Союзу: Москви, Ленінграда, Казані, Жигулівська, Смоленська, Рязані… Серед усіх ми, хмельничани, були зразком в усьому: роботі, відпочинку, культурі поведінки. Недарма найкращі особисті взаємини склалися в нас з ленінградцями — інтелігентними носіями столичної культури. Але у свята, вихідні саме ми були заводіями дозвілля: співали українські пісні, читали вірші — несли культуру в маси у розпал традиційного застілля, викликаючи загальне захоплення і неабияку повагу. Багато років поспіль отримував привітання від колег з цих міст, але, на жаль, зустрітися з ними більше не вдалося…
Приємно було відчути, коли в авіаполках дізналися про приїзд спеціаліста-виробничника, а не експлуатаційника, і складські полиці бази вщент закидали блоками навіть не гарантійного терміну обслуговування. Нас, посланців радіозаводу, там добре знали і поважали як майстрів. Адже працювати ми вміли творчо, особливо в далеких від заводських умовах. Пам’ятаю, до яких хитрощів доводилося вдаватися, ремонтуючи стару апаратуру, не маючи навіть відповідного обладнання для її перевірки. Все робилося по пам’яті, часто інтуїтивно — виручав заводський досвід.
Сучасна молодь не знає, що таке працювати без вихідних, у свята, у дві і навіть три зміни поспіль, не виходячи з заводу. Для нас, регулювальників радіоапаратури, слюсарів-збиральників, монтажниць, майстрів дільниць, інженерів, це була норма, яка не сприймалася “трудовим подвигом” — так було треба і ми знали, чому та для чого це робиться. У робітничих бригадах рідного цеху №23 той, хто не сприймав цього принципу, надовго не затримувався. Характерно, що їхніх облич не видно і серед тих, хто знайшов своє робоче місце на тому ж “заводі імені Горбачова” — заробляти гроші вони так і не навчилися…
Минули роки, життєвий шлях привів мене у журналістику й цьому я теж неабияким чином завдячую рідному заводу, де навчився творчо підходити до життя в усьому, оцінювати людей і події, розуміти цінність кожного прожитого дня, кожної миті. Життєва мудрість формувалася саме там, у заводських стінах, а згадка про товаришів по роботі гріє серце і нині. Й зігріватиме надалі…
З ювілеєм всіх нас, дорогі заводчани — і ветерани, і сучасна молода гвардія радіозаводу!
Володимир Разуваєв