Цей історичний виклик, хоч і постав перед нами два роки тому, коли путінська Росія розпочала проти нас війну, але, не сумніваюся, що готувався Тим, хто насправді вершить долі країн та народів. Мабуть, коли українці одержали з Його рук величний дар незалежності, то не усвідомлювали всю цінність цього дару з небес.
Цей історичний виклик, хоч і постав перед нами два роки тому, коли путінська Росія розпочала проти нас війну, але, не сумніваюся, що готувався Тим, хто насправді вершить долі країн та народів. Мабуть, коли українці одержали з Його рук величний дар незалежності, то не усвідомлювали всю цінність цього дару з небес. Адже ніби всупереч історичній логіці наша держава виникла тоді цілком безкровно, хоч принагідно ми вміємо апелювати до історичних фактів нашої кривавої далекої і ближчої визвольної минувшини, зокрема, й драматичних подій часів Української національної революції 1917-1920 років, коли на якусь історичну мить постала Соборна Українська держава з її прагненням до єдності нації. Той драматичний урок історії, як на мене, на початку 1990-х не став домінуючим у державотворчих процесах, які ми здійснювали донедавна більше спорадично, аніж системно. За ці роки вибудували країну, яка хоч і не стала для її громадян землею обітованою, проте більшість з нас таки з нею пов’язує своє майбутнє, бо ж, як відомо, матір та Вітчизну не вибирають.
Зрозуміло, пояснити проблеми нинішнього і домайданного стану нашої державності можна багатьма внутрішніми та зовнішніми, об’єктивними і суб’єктивними, суспільно-політични-ми та соціально-економічними, ба, навіть надуманими історико-ментальними факторами аж до так званої “нормандської теорії”, за якою нам відмовляють навіть у праві на власну державу, але від того нині аж ніяк не легше. Адже майже через сто літ після першої спроби у нашій новітній історії збудувати соборну Україну, ми змушені знову кров’ю перевіряти своє прагнення до соборності власного народу, щоправда, вже у ролі сучасної української політичної нації. Неймовірно важко нам вдається відповідати на цей виклик, адже, вочевидь, прогресує задавнена українська хвороба історичної амнезії в головах політико-владної еліти, яку, видно, нічого не навчила Революція гідності. Тож, здається, там, на небесах, вирішили перевірити нас таким іспитом знову. Якщо когось це може заспокоїти, то, мабуть, і в цих випробуваннях слід шукати сокровенний зміст задуму Творця щодо українців, які вже претендують на свою обраність серед європейських народів, котрі звільнилися від комуністичного гноблення, радше тим, що дуже повільно засвоюють уроки власної історії. Нас, як бачимо, цей монстр у подобі неоімперської Росії і далі прагне втримати у хижих руках. І, на моє переконання, це вже велике щастя, що всупереч усім цим обставинам наш народ переконливо продемонстрував, що його організм за чверть віку наростив у собі непереборну здорову потугу, здатну платити найдорожчим за свою незалежність та самобутність.
Власне, на подібні роздуми напередодні Дня Соборності України мене наштовхнули патріотичні акції пам’яті героїв, які захищали Донецький аеропорт навіть тоді, коли його вже здали, по суті, їх вищі командири, які про це мовчать досі, лише вряди-годи викидаючи у суспільство меседжі, що на середину січня минулого року в цьому захисті не було сенсу. Не сумніваюся, що вони втечуть і з інших гарячих точок фронту на Донбасі, як це зробив під час Іловайського котла, скажімо, генерал Петро Литвин зі своїм штабом, котрий недавно став заступником командувача Сухопутних сил ЗСУ. Такі, як він, генерали, політики не можуть за визначенням вчинити так, як герої-кіборги, серед яких був і мій земляк, офіцер-десантник, Герой України Іван Зубков. Він навіть після поранення відмовився покинути свою бойову позицію в аеропорту, загинувши разом із бойовими побратимами. Як на мене, це саме між такими українцями нині проходить вододіл чи не останнього виклику нашій з вами соборності…