Не знаю, як кого, а мене новорічно-святковий гламур у країні спонукає на сумні висновки. Традиційно тон задало наше-ненаше телебачення, бо українськими більшість юридично наших телеканалів нині важко назвати. Адже не секрет, що вітчизняний телепростір — у руках олігархів ще кучмівсько-януковицького розливу. Переглядаючи святкові телешоу, зупиняєш себе на думці, що там ніби свідомо витворюється якась ілюзорна реальність, де немає кровопролитної війни, яку майже два роки путінська Росія веде проти України, немає усвідомлення тих реальних соціально-економічних і суспільно-політичних загроз, які нині підвели до прірви нашу державність. Все, як у цій недалекій пісні доморощеного естрадного гермафродита: “Ще не вмерла Україна, якщо ми гуляєм так”…
Не знаю, як кого, а мене новорічно-святковий гламур у країні спонукає на сумні висновки. Традиційно тон задало наше-ненаше телебачення, бо українськими більшість юридично наших телеканалів нині важко назвати. Адже не секрет, що вітчизняний телепростір — у руках олігархів ще кучмівсько-януковицького розливу. Переглядаючи святкові телешоу, зупиняєш себе на думці, що там ніби свідомо витворюється якась ілюзорна реальність, де немає кровопролитної війни, яку майже два роки путінська Росія веде проти України, немає усвідомлення тих реальних соціально-економічних і суспільно-політичних загроз, які нині підвели до прірви нашу державність. Все, як у цій недалекій пісні доморощеного естрадного гермафродита: “Ще не вмерла Україна, якщо ми гуляєм так”…
Зрозуміло, особисто я не схиляюся до того, щоб у ці дні відмовлятися від святкових заходів, насамперед за різдвяним календарем, які наш народ, як відомо, шанував у найскрутніші часи. Але, як на мене, в усьому повинна бути за таких обставин межа, насамперед на телеекранах, які є основним носієм інформації в суспільстві. Бо коли на тому ж телеканалі “Інтер” у святкових телешоу беруть, так би мовити, активну участь дискредитовані лицедії, які втекли до Москви, коли таким добром пересипані й багато інших шоу, виникають закономірні питання на адресу політично-владних зверхників, які, до речі, не соромилися свої святкові спічі виголошувати на цих же телеканалах, бо про творення своїх, українських, за неповних два роки перебування при владі не подбали. То чи маємо дивуватися, що ми і далі програємо інформаційну війну Москві, що не спромоглася післямайданна влада досі налагодити телекомунікаційний діалог з окупованим Донбасом та Кримом? Щодо Криму, то благо, що вдалося на материковій Україні відновити роботу кримськотатарського приватного телеканалу АТР, який нині практично єдиний послідовно нагадує суспільству, що Крим — це Україна, про що “забуває” говорити офіційний Київ.
Не відаю, що нам підготувала у новому році червона мавпа за східним календарем, але минулого року наша країна майже дивом вивернулася в останній момент, найперше, від економічного краху. Хоча наші державні лідери у згаданих святкових промовах далі пробували видавати бажане за дійсне в економіці та суспільно-політичному житті, повторюючи як своєрідну мантру тези про недопустимість третього Майдану, який вони своєю сумнівною політикою самі й готують і який справді може виявитися фатальним для країни.
У чому особисто бачу наші оптимістичні перспективи? — запитаєте, адже критиків нинішньої ситуації в країні вистачає і без мене. Думаю, відповідь слід шукати насамперед у середовищі українських патріотів, які пройшли чи нині на фронті АТО, які долучилися до волонтерського руху, тих, хто прагне працювати чесно в бізнесі, на виробництві, хто сумлінно виконує свої обов’язки в інших сферах. Адже саме так відродилася нова якість нашої нації, яка здатна до оборони власних інтере-сів і, сподіваємося, невдовзі продемонструє спроможність гідно відповісти на всі виклики сьогодення. А щодо тих, хто й далі бенкетує на наших бідах, то, як на мене, це лише питання часу, аби ми з вами поставили їх на належне місце…