Восени 1849 року підозрілу увагу поліції привернув незвичайним способом життя невідомий мандрівник, котрий жив за Дніпром, у Нікольській слобідці Остерського повіту Чернігівської губернії. При обшуку були захоплені рукописи і книги. Затриманий був відправлений разом з речовими доказами до військового Київського, Подільського і Волинського губернатора Бібікова. Заарештований мандрівник виявився вільновідпущеним із селян Семеном Олейничуком, а захоплені папери — рукописним твором Олейничука на 158 аркушах під заголовком “Историческій разсказ природных жителей Малороссии Заднепровской, т.е. губерній Кіевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской, про свое житье-бытье”.
Восени 1849 року підозрілу увагу поліції привернув незвичайним способом життя невідомий мандрівник, котрий жив за Дніпром, у Нікольській слобідці Остерського повіту Чернігівської губернії. При обшуку були захоплені рукописи і книги. Затриманий був відправлений разом з речовими доказами до військового Київського, Подільського і Волинського губернатора Бібікова. Заарештований мандрівник виявився вільновідпущеним із селян Семеном Олейничуком, а захоплені папери — рукописним твором Олейничука на 158 аркушах під заголовком “Историческій разсказ природных жителей Малороссии Заднепровской, т.е. губерній Кіевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской, про свое житье-бытье”.
Київський генерал-губернатор наказав чиновникові особливих доручень титулярному раднику Володимиру Савицькому “розглянути папери і книги, знайдені при вільновідпущеному із селян Семені Олейничукові й розкрити, як дійсну сутність і мету написаних ним паперів, так і взагалі спосіб його життя й вчинків, із викриттям, чи не брав він участі в зловмисних переступах”. (При перекладі збережено авторську пунктуацію. — Б.Г.). Чиновник Савицький провів розслідування, що виявили такі факти.
Олейничук народився в 1708 році й, отже, у час допиту мав уже 51 рік від роду. Він був кріпосним чоловіком поміщиків Собещанських у Вінницькому повіті Подільської губернії. З усіма жахами кріпосного права Олейничуку довелося познайомитися детально й особисто. Доля Олейничука склалася вельми своєрідно. У 1818 році без відома поміщика двадцятирічного Семена було віддано його батьком у Вінницьку гімназію. Тут він виховувався до 1824 року й отримав освіту, яка кріпаку зовсім не пасувала. Він вивчив навіть мови французьку, латинську, польську. Освіта відкрила йому очі на сутність кріпосного права, з яким він ознайомився на практиці. Результатом було вражаюче за своєю глибиною обурення морального почуття, обурення, що залишило сліди на все життя і визначило саму течію життя. До Олейничука дуже підходить фраза О.Радищева: “взглянуть окрест себя — душа его страданиями человечества уязвлена стала”. Душа Олейничука раз і назавжди була уражена стражданнями рідного йому малоруського селянства. Перед ним виникло питання, розв’язанню якого він присвятив усе своє життя: як самому вибитися з кріпацького звання і як позбавити від нього своїх одноплемінців.
1824 року Олейничук, очевидно, на той час закінчивши курс у Він-ницькій гімназії, був доправлений у маєток свого поміщика. Той планував оддати його в рекрути, але Олейничук утік із місця проживання, діставши у шляхтича Сорочинського документи. За цими куцими фактичними повідомленнями, що тільки й збереглися для нас, вимальовується, звичайно, важка драма. За кріпосного права непоодинокі аналогічні випадки. Кріпак випадково отримував освіту, виростав із кріпацьких кайданів; відбувалося зіткнення з невблаганною долею в особі поміщика. Закінчення були різні, аж до вбивств. Життя виявлялося у будь-якому випадку зломленим, втеча вела до діянь карних і т.д. Доля конфлікту Олейничука була трохи інша. Він пішов із тим, щоб знайти засоби для мирного розв’язання болісного питання. Він став шукачем. “Будучи сам, — показував на допиті Олейничук, — із кріпацького звання, маючи рідних, близьких і далеких, у селянському побуті та будучи, скільки для мене можливо, грамотним, я не міг терпіти того становища, в якому перебували взагалі селяни при свавільному і нерідко жорстокому поводженні з ними поміщиків та їхніх економічних служителів, і тому намагався спершу всіма можливими засобами вибитися з кріпацького звання і в таких крайнощах міняв православну мою віру і звання руського селянина на польського шляхтича, але цей відступ не тільки не заспокоював мене, але ще більше мучив різними острахами”.
Отримавши документи шляхтича Сорочинського й перейшовши в католицтво, Олейничук поступив спершу на посаду приходського учителя при латинському костьолі, відтак у Почаївський монастир ордену Кармелітів у Волинській губернії. Із цього монастиря Олейничук, уже в званні клірика, був переведений у кармелітський монастир у м. Чаус Могилівської губернії. Спроба сховатися від кріпацького звання в католицьку віру та в личину шляхтича не розв’язала, звичайно, загального питання й не принесла заспокоєння Олейничуку. У 1838 році Олейничук повернувся знову в лоно православ’я і наступного року поступив на посаду приходського вчителя у Білоруському навчальному окрузі в Оршанському повіті. Тут він залишався учителем до 1839 року. Прив’язаність до батьківщини змусила його вернутися у Вінницький повіт і віддатися в руки поміщика. Тут він був арештований і відданий суду. Треба думати, що між поміщиком Собещанським, Олейничуком і судом відбулася якась угода. Поміщик, очевидно, не наполягав на осудженні свого кріпака, а подільський совісний суд залишив Олейничука, за рішенням 5 квітня 1843 року, від справи вільним, визнавши підсудного як недоумкуватого. Згодом, у 1848 році, Олейничук заявив, що недоумкуватості чи божевілля він ніколи не зазнавав, а свідчення його з цього питання були фальшиві. Згодом, по звільненню від суду, в 1845 році Олейничук отримав нарешті від свого поміщика формальну відпуск-ну.
Але давно бажане визволення від кріпацького полону не дало заспокоєння Олейничуку. Звільнився він, а кріпосне ж право залишилося. Треба було протестувати, переконувати в аморальності цього явища, робити, що можна, в його становищі. “Будучи переслідуваним по поверненні на батьківщину, — показував Олейничук, — за бродяжництво і зазнаючи тюремних ув’язнень, я ще більше зненавидів кріпацьке своє звання і хоч отримав од поміщика свого відпускну, але це мене не заспокоїло, і надивившись, мандруючи по Росії, на різні порядки, а також знаючи історію Малоросії та Польщі, знаючи ворожнечу поляків до руських і переслідування ними селян, я надумав зайнятися описом оних і на перший випадок склав усепідданійше прошеніє государю імператору від імені селян острозької ординації про переведення їх на оброчне становище за прикладом селян казенних. У цьому прошенії, яке піднесено государю імператору, я описав зловживання різних поміщиків, ляхів. Але потім, боячись переслідувань за це прошеніє і відлучаючись у різні місця і зібравши у різний час, до 1847 року і після того, приватні випадки і відомості про обходження ляхів із селянами, я передбачив себе зайнятися детальним твором, щоб у випадку піддавання мене відповідальності за складання государю імператору прошенія, я міг представити начальству більше подробиць про зловживання поміщиків”.
Історія мандрів Олейничука в рапорті чиновника Сивицького викладена детальніше, таким чином: “Отримавши відпускну, він, Олейничук, відправився мандрувати по різних місцях і монастирях; таким чином, протягом 1846, 1847 і 1848 років, крім Подільської, Волинської та Київської губерній, він був у Ніжині, Борзні, Кролевці, Глухові, Чернігові, Севську, Орлі, Тулі, Калузі, Москві, Новгороді, Петербурзі та в інших місцях, за словами його, власне для відвідування церков, монастирів, поклоніння угодникам і в надії поступити в духовне звання, але переконавшись нарешті, як твердить нині, що за умов попереднього його життя, судимості й походження важко поступити в який-небудь монастир, Олейничук уявляв собі вельми тяжким кріпосне звання і збирав тим часом відомості про становище селян; дивлячись на все поверхово, він пустився в розмірковування про зміцнення в Західному краї поселян, відкидаючи законність прав поміщицьких і виставляючи із різних оповідей приватні зловживання їх, задумав описати все це в особливому творі”.
Сам Олейничук розповідає, що він почав займатися своїм твором покрадьки на місці проживання у Вінницькому повіті. “Але, — розповідає Олейничук, — як почали там за мною підглядати і підозрювати, що я ночами займаюся чим-небудь недозволеним, то я, боячись відповідальності, забравши книги свої та різні чернеткові записи і залишивши місце життєперебування, пустився знову мандрувати. Пройшовши з Подільської в Київську губернію, побувавши в Києві та боячись розташуватися тут зі своїми творами, я приглянув за Дніпром, у Никольській слобідці, зручне місце, від очей цікавих та поліції, і там планував рішуче зайнятися творенням, закінчив останнє, і потім хотів порадитися з більш грамотними, ніж я, людьми і пустити свій твір у хід, але, як відомо з особливих свідчень моїх та обставин, наміри мої не відбулися, твір мій не закінчено, відібрано у мене в чорновику, і нині не являє в собі нічого цілого і повного”.
ІІ.
У злочин Олейничуку був поставлений чорновий, недописаний та невідшліфований твір. Звернімося до нього та ознайомимося з його змістом, навівши кілька уривків, якраз тих, що були виписані виконавцем слідства чиновником як найбільш кримінальні.
Твір Олейничука має такий заголовок: “Историческій разсказ природных или коренных жителей Малороссіи Заднепровской, т.е. кіевской, каменец-подольской и житомир-волынской губерній, про свое житье-бытье”. Він складається з ряду уривків або начерків, написаних у різній літературній формі: то теоретичні міркування, то — суто фактичні оповідання, що ілюструють міркування, то — звернення до старовини, історичні посилання. Іноді автор бере форму розмови, іноді вставляє пісні та казки, які вкладаються в уста мандрівникам і лірникам. Начерки не зведені в одне ціле, і навіть окремим уривкам не надана опрацьована літературна форма. Очевидно, автора чекало ще дуже багато роботи над твором. Головна думка, що переслідувала автора й висловлювана ним багато разів у розмаїтих формах, — ненормальність й обтяжливість кріпацького ладу життя. Автор знає про те, що малороси були колись вільні, і тому кріпацький гніт стає для нього ще нестерпнішим. Кріпосне право для Олейничука — не лише форма економічного гніту, оскільки пригноблювачі та пригноблені належать до різних національностей, то кріпосний гніт приймає ще й форму гніту національного. Звідси — крайнє збудження проти поляків або “ляхів”, євреїв або “жидів”, та іноземців. Звідси, і уряд, який сприяє гнітові, сприяє полякам, жидам та іноземцям, виявляється гідним усякого осуду. Ось — коротка схема міркувань Олейничука.
Броніслав Грищук,
м. Хмельницький