Колись, літечок тому з десяток, в одній із публікацій я писав об тім, що вражає мене в молодих авторах. А вражала властива їм відсутність так званого підготовчого періоду, вони, мов якісь лошата: тільки-но народившись на світ, уже вміють ходити!
Колись, літечок тому з десяток, в одній із публікацій я писав об тім, що вражає мене в молодих авторах. А вражала властива їм відсутність так званого підготовчого періоду, вони, мов якісь лошата: тільки-но народившись на світ, уже вміють ходити! Те, що ми, літератори старшого покоління, добували працею і власним досвідом, ці талановиті поети (поетки) мовби одразу отримують у готовому вигляді, ще дітьми. (О, згадав! Про це я писав одній молодій особі в рекомендації для вступу до спілки письменників). Як вони досягають цього — для мене суцільна загадка. Була колись і є нині. Невипадково ж учені пишуть і говорять сьогодні про те, що все частіше з’являються на світ діти індиго, в яких, мовляв, і аура цілковито не така, як у дорослих, а якась там голуба, синя, темно-синя, і що ці малолітки не по-дитячому мудрі й досвідчені. І вчені наводять дивовижні приклади тієї мудрості.
Чомусь згадався мені той випадок. Як своєрідна асоціація. Чи антитеза. Або ж асоціація та антитеза вкупі.
…По телевізору демонстрували якесь шоу. Здається, “Маленькі гі-ганти”. Так воно йменувалося оте шоу. Тобто телевізор переконував нас у тому, які ж у нас неповторні діти, які талановиті, винахідливі, розкуті, сміливі, які най-най-най… сю-сю-сю… На підтвердження отого най-най-най, сю-сю-сю додам отакий штрих: виходить на естраду така собі п’ятирічна малявочка й одразу ж видає характеристики членам журі: спеціалістам-танцівникам, вокалістам, конферансьє (вдамся до такого старомодного французького слівця, що означає в цьому випадку ведучого телешоу). Малявочка критикує членів журі, каже, що танцівниця, до речі, вельми вродлива жіночка, нагадує дитині… віслючку. Ці слова буквально тонуть у хвилі реготу членів журі, а ведучий програми, тамуючи сміх, проголошує: “Ну, гаразд, вона віслючка, а кого тобі нагадую я?” І малявочка збагнула, що публіці оте дитяче нахабство чомусь неабияк подобається (!) і запитання ведучого сприйняла як своєрідне заохочення до подальшої розмови, цілковито безглуздої, нікому не потрібної. “Ви? — перепитує дівчинка. — Ви — бик!”. Знову хвиля реготу і в журі, й у залі. Уже не пам’ятаю третьої характеристики, великодушно подарованої крихітною дитиною чудовій вокалістці (Наталі Могилевській). Треба ж продемонструвати членам журі, глядацькій залі, мільйонам телеглядачів, яке у нас підростає покоління — сміливе, незакомплексоване, розкуте, най-най-най, сю-сю-сю…
Не знаю, хто як сприйняв теледійство, а мені чомусь було соромно. Не за дітей. За дорослих, які аж наче запобігають перед молоденьким пагінням, сюсюкають, принижуються. Забуваючи при цьому, що діти рано чи пізно, але ніколи не простять цього самокатування. Як мовиться у дитячому віршику: “Дайте тільки строк, буде вам і білка, буде і свисток”.
Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький