1.
Недремне око того семафора постійно, вдень і вночі, випромінює загадкове зелене сіяння.
Одначе про це трохи пізніше. А зараз лише зізнаюся, що на ту давню пору був я зовсім юний, умів, наче отой Мауглі, лазити по деревах, тож коли нарешті по довгій відсутності прибув у далеке від моєї Сергіївки село, до двоюрідної сестри, то мусив доводити на практиці свою верхолазну вправність. Річ у тім, що у сестри зникла кішка. Ну, не те, щоб достеменно зникла, але четвертий день поспіль ще не була в хаті. Як розказувала сестра: увесь той час киця ніц не їла, ніц не пила, тілько ото плаче, проситься на землю…
1.
Недремне око того семафора постійно, вдень і вночі, випромінює загадкове зелене сіяння.
Одначе про це трохи пізніше. А зараз лише зізнаюся, що на ту давню пору був я зовсім юний, умів, наче отой Мауглі, лазити по деревах, тож коли нарешті по довгій відсутності прибув у далеке від моєї Сергіївки село, до двоюрідної сестри, то мусив доводити на практиці свою верхолазну вправність. Річ у тім, що у сестри зникла кішка. Ну, не те, щоб достеменно зникла, але четвертий день поспіль ще не була в хаті. Як розказувала сестра: увесь той час киця ніц не їла, ніц не пила, тілько ото плаче, проситься на землю.
Тут я мушу пояснити: та киця була знаменита однією особливістю — не вміла злазити з дерева. Вилазити — будь ласка, хоч у давній Вавілон, до Вічного Міста її вези, до найвищої в світі вежі, що буцімто сягала колись, за біблійних часів, чи не купола небесного над головами старожитніх халдеїв, котрі, до речі, й споруджували ту вежу. Вилазити, отже, — прошу дуже, а от злазити — зась, нізащо в світі! Не виручили й сусіди, старенькі-бо, які вже там для них дерева, каже сестра. Та й діти сільські. Спершу ніби видерлися аж на вершечок черешні, проте киця на них сичить, як та гадюка або наш гусак, дряпається, не підпускає до себе. То дітлахи, спустившись на землю, взялися для розваги ціляти в неї грудками. Аж мусила сестра їх прогнати. Ет, думала собі, сидиш там, холеро, то й сиди. Захочеш тевкати, себто їстоньки — злізеш, як миленька, спустишся! Та от, не злазить уже четвертий день, зітхнула сестра… А Пірата я висповідала та ще й приланцюжила, жеби знав, як за Куницею вганяти, онде він виглядає з будки, знає, каналія, про що ми балакаємо.
2.
О, ті зелені незабутні очеса-оченьки славної нашої киці, що дістала собі таке зворушливе наймення — Куниця! Мабуть, через оті три темно-коричневі плямки на вохристій голівці.
Тримаючись лівою рукою за стовбур черешні, я ледве дотягнувся правицею до неповторної пухнастої купки (колір “кава з молоком”), ледве згріб отой верескливий клубок шерсті, аби надійно вхопити кицю за шубку на карку, одірвати від тонкої черешневої гілки й зараз же пересадити собі на незахищені груди, бо ж хіба благенька сорочка здатна захистити людську плоть од гострих котячих пазурів?
Куниця, й справді дряпнувши лапками шию, притулилася вихудлим черевцем до людського тепла, поклала лапки мені на ключиці, немов намагалася таким робом обійняти довгожданого рятівника.
Але на цьому кицині сентименти й скінчилися. Ми, себто я і Куниця, опинилися віч-на-віч зі своїми власними спостереженнями, і хоч погляди наші нібито й перетиналися, насправді ніяк не доповнювали одне одного, а навпаки — взаємно виключали, взаємознищували перше й друге. Хоча… в цьому випадку кажу тільки про своє враження. Бо, втрапивши у відносний затишок людського тіла, киця одразу начебто заспокоїлася.
Гм. Заспокоїлася? Ну, це коли не дивитися в її, кажучи по-церковному, очеса. А коли поглянеш у ті зелені семафори… то збагнеш: у цих кристалооптичних глибинах зібрано погляди усієї звірини не тільки родини котячих, а ще всяких там леопардів, росомах, рисей, тигрів, пантер та інших чотирилапих істот, нині сущих і тих, які жили мільйони років тому… Ось же вони, ті очі, просто перед очима твоїми, насторожено вивчають твоє обличчя, усе вивчають і вивчають. І така незмірна далеч залягла між тобою й отими мільйоннолітніми, печерними, шаблезубими… Така прірва, така туга, така печаль…
Але знай, двоноге створіння: ми тебе в наші володіння не пустимо, нізащо, навіть не сподівайся! Тож не пхай носа до чужого проса.
Ось що я прочитав у насторожено-відчуженому погляді Куниці.
Не відаю, чи відчула щось і вона в погляді моєму? Яку людську філозопію вгадала?
І тут я починаю фантазувати. Мовляв, у цю мить вчувалося кицюні незбагненне Кіплінгове, вкладене ним в уста здичавілого нагого хлопчика, котрий зростав посеред непролазних джунглів, у вовчій зграї: “Ми однієї крові, ти і я!”
Овва…. Якої це крові? Може, ще скажеш — однієї групи крові? Невже забув, що зачаїлося там, за семафором?
А й справді: що? Ну, це як для кого. Для одних, приміром, то суцільний морок, безвість, цілковита незбагненність. Для інших той семафор означає…
Ох, чого тільки не придумають оті ремісники, так звані майстри красного письменства (я не про Кіплінга, звісно ж)!
Так, до речі, завжди буває. Коли ото втрачаєш міру та легковажно розтриножуєш дочасно пробуджену уяву.
3.
Киця, щойно я ступив на земну твердь, задерши перпендикулярно вохристого пелехатого хвоста, прожогом метнулася до хати. І до дупи їй була усяка людська філозопія. Найперше — їстоньки, жерти, тевкати, хавати… Де тільки сила взялася у виснаженому голодом єстві!..
Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький