Днями стало відомо, що Вищий адміністративний суд України визнав незаконним рішення уряду про припинення соціальних виплат жителям окупованих територій Донбасу. А це небагато немало — понад десять мільярдів гривень, що вже накопичились у Держказначействі, які після цього, як на мене, абсурдного рішення повинні бути виплачені…
Днями стало відомо, що Вищий адміністративний суд України визнав незаконним рішення уряду про припинення соціальних виплат жителям окупованих територій Донбасу. А це небагато немало — понад десять мільярдів гривень, що вже накопичились у Держказначействі, які після цього, як на мене, абсурдного рішення повинні бути виплачені. Позов з приводу цих виплат було подано представниками Опозиційного блоку ще в листопаді 2014 року, а нині після його розгляду в окружному адмінсуді столиці вищий суд вирішив поставити на місце Кабмін: мовляв, ви там, хлопці і дівчата, порушуєте Конституцію і міжнародні стандарти захисту прав людини. От, якби ще цей сердобольний суд своїм рішенням передбачив механізм доставки цих соціальних виплат на непідконтрольні українською владою території, то було б про що говорити. Скажімо, доручив би всім цим єфремовим, колесніченкам, бойкам, королевським, шуфричам організувати ці виплати на місцях за власний рахунок, адже на цих територіях українська банківська система паралізована і розграбована. Або ж, що ще краще, довірив цю благородну справу Ахметову, гуманітарні конвої якого курсують на окуповані території Донбасу, де, завважте, ніхто з відморозків-сепаратистів чи російських окупантів досі не наважився навіть пограбувати майно олігарха, який і далі зберігає там неабиякий вплив.
Хоча з цього приводу можна пофантазувати, що, мовляв, у такий оригінальний спосіб цей суд дав зрозуміти державному керівництву, що пора йому радикально вирішити цю соціальну проблему. Тобто збройним, — а як інакше? — шляхом очистити українську землю на сході країни від окупантів та всякої наволочі, відновити там конституційний порядок і почати здійснювати соціальні виплати, як належить за українськими законами. На жаль, така версія нині з розряду сумних жартів, бо не те, що вищий суд, але й наше державне керівництво важко нині запідозрити, що воно має переконливі відповіді на те, яку стратегію офіційний Київ обере для відновлення територіальної цілісності України на Донбасі, не кажучи вже про Крим, навколо якого все у політичному диму, й нічого конкретного з боку української влади не видно. Тож чи варто нині дивуватися, що в тому суді приймають подібне абсурдне рішення, яке вже уряд повинен оскаржувати?
Ще один неприємний симптом — результати місцевих виборів на сході країни, які свідчать, що центральна влада не спромоглася надати реальну допомогу проукраїнським силам, тому й виникла критична ситуація в Маріуполі та кількох інших містах, де перефарбовані антиукраїнські сили навіть досягли реваншу. Як-от у Харкові попри запевнення Петра Порошенка, що план Москви з формування “п’ятої колони” в Україні під час цих виборів зірвано.
Словом, таких незручних запитань на адресу нашої влади все більшає, бо деколи здається, що там, образно кажучи, права рука не відає, що робить ліва. Зрозуміло, що не все у державній політиці, зокрема у сфері національної безпеки, виноситься на люди, але ж країна повинна відчувати алгоритм переконливого спротиву російській окупації, послідовність реформ та змін на краще у нашому повсякденному житті, проте якраз тут у нас виникають великі сумніви. Звичайно ж, нині деякого оптимізму може надати можливе перезавантаження місцевої влади у більшості регіонів країни. Проте, як уже неодноразово у нас бувало, подібні надмірні очікування часто не виправдовували себе, як, наприклад, сталося з виборами нового парламенту.
Тож, як на мене, у суспільній атмосфері країни все більше витає вимога твердості і більшої визначеності у діях влади, якщо, звичайно, вони будуть направлені на зміцнення нашої державності, бо про інший сценарій годі й говорити…