Творче волонтерське об’єднання “Мистецька подільська сотня” спільно з 42-м гарнізонним будинком офіцерів при сприянні Генерального штабу України здійснили чергову волонтерську поїздку в зону АТО — до Сєвєродонецька і Старобільська.
Творче волонтерське об’єднання “Мистецька подільська сотня” спільно з 42-м гарнізонним будинком офіцерів при сприянні Генерального штабу України здійснили чергову волонтерську поїздку в зону АТО — до Сєвєродонецька і Старобільська.
Щоразу після повернення зі сходу країни все менше хочеться писати і говорити про побачене, відчуте, пережите. Не тому, що емоції притуплюються. Аж ніяк! Хіба можна звикнути до метаморфоз, що, наче на машині часу, переносять у реальність “глухої” совєтчини — вбогі села, сірі міста, неусміхнені люди і суцільна біднота краю, котрий “кормил всю Украину”? Ми свідомо взялися дорогою видивлятися хоч якусь клумбу. Побачили. Аж одну. Біля чийогось обійстя. Одноголосно прийшли до висновку, що там, найпевніше, живуть не місцеві, а хтось, чиє коріння з хохляцької України.
А хіба можливо спокійно сприймати реальність, в якій живуть наші захисники: вже звикнувши до неї, вже вважаючи її своєю правдою, перекроївши власне світосприйняття з клопотів мирного колись життя на військову стезю? І не зійти їм із цієї стезі ще довго. Якщо взагалі будь-коли вдасться забути про пережите.
Відтак не хочеться вкотре повторювати, що ця війна стосується кожного з нас, що всі ми маємо боротися за Україну. Якщо досі хтось не утямив такої кардинальної правди, то гріш ціна таким українцям. А чого хочеться? Робити. Робити те, що можеш, чому навчилася, чого від тебе чекають, адже з якогось часу називають уже не поетесою чи журналісткою, а волонтеркою. Ото й відповідай статусу! Проте журналістська жилка править своє і враження та факти підсвідомо вишиковуються в речення, що змальовують словами те, що бачать очі й відчуває душа.
Отож шоста поїздка в АТО “Мистецької подільської сотні” акцентувалася на двох складових: культурологічному забезпеченні і гуманітарній допомозі. Вирушили в дорогу двома “Спринтерами” — в одному їхали артисти, а другий наповнили більше двома тоннами усього, що впродовж місяця збирали, переробляли, виготовляли старокостянтинівські волонтери. Місцевий підрозділ спільноти Хмельницький Армія SOS, що розмістився в Замку князів Острозьких, квасив овочі і сортував продукти, плів маскувальні сітки і збирав допомогу. Наші волонтери — фотограф “сотні” Петро Радушинський, зберігач музейних фондів замку Максим Перепелиця, настоятель храму Святої Трійці УПЦ КП отець Степан Капустинський зорганізували активну роботу, їздили селами, збираючи продукти, зустрічалися з підприємцями, переконуючи їх у необхідності допомоги. Вже згодом, за понад півтори тисячі кілометрів від Хмельниччини, спостерігаючи збоку за видачею бійцям привезеного вантажу, відверто починаєш дивуватися: як вдалося напакувати стільки всього в таку, здавалося б, невелику машину? Як вдалося зібрати стільки консервації, сала, тушенки, олії, консервів, овочів і фруктів, круп, сухофруктів, макаронів, камуфляжу, посуду, засобів гігієни, квашенини, теплого одягу, сіток… що все це в ящиках і ящичках, пакунках і відеречках, сітках, мішках, клунках і торбинках розбирають бійці, радіючи гостинцям, наче діти?
Командир частини “лісових ельфів”, що була визначена першим пунктом у нашій поїздці, хмельничанин Валерій Лесков у день прибуття “сотні” перебував у відпустці на Поділлі. Проте на місці нас зустрічали, наче рідних. Бо, все узгодивши, їхали, як до рідних! Особисто мені повернутися до цих людей, у цю реальність прагнулося від часу, коли вперше побувала у них разом з “Мистецькою подільською сотнею” на початку червня. Земні шляхи і небесні промисли мають здатність усе обертати на свої кола. Отож, організовуючи чергову поїздку в зону АТО, свідомо планувала час, аби кілька годин після приїзду провести в розташуванні частини, спілкуючись із хлопцями, надто ж — із земляками. В результаті ми й заночували у них, розквартировані по наметах у таборі, оточені турботою і гостинністю наших захисників. Неймовірно щире спілкування під час концерту… Вітання бійця-іменинника. Танці і пісні. Тепло від буржуйки, розкочегареної в наметі чатовим, поки ми спали, щоб не змерзли під ранок… Досвіток, що ледве рожево брався за соснами, розпалені багаття і пахуча кава для нас, котрі з першими променями нового дня вирушали далі в дорогу… Спасибі вам, любі “ельфи”! За нелукавство. За самовідданість. За захист. Ще побачимося! Я ж пообіцяла…
У Старобільську з бійцями “вісімки” мені випало зустрічатися вчетверте. Це — тільки в ме-жах концертів в АТО. Отож не дивно, що кожне друге обличчя — знайоме. Отож не дивно, що, побачивши нашу команду на вже знайомому “концертному” майданчику в розташуванні частини, хлопці підходили просто, щоб привітатися й обійнятися. Цього разу ми приїхали до них зранечку і наснажили позитивними емоціями та гарними піснями на весь день. А ще залишили частину смаколиків і… наші серця.
Повертаючись із Луганщини, завітали з концертом до строковиків 203-ї навчальної авіаційної бригади в Чугуєві. Втомлені дорогою, особливо ні на що яскраве не сподівалися — буде концерт, як концерт. Але сталося геть інакше! Уявіть собі залу з-понад сотнею чоловіків, котрі в один голос співають пісні разом з артистами, танцюють на місцях, піднявшись із крісел, пускають хвилю, підсвічують мобілками, взаємодіють з нашою “сотнею”, жваво відгукуючись на кожне “вкидання” зі сцени, а потім умить завмирають до дзвінкої тиші, коли я розповідаю про наші поїздки на війну, про побачене-відчуте.
І неодноразові виклики на біс. І кількахвилинні овації після фінальної пісні. І репліки поміж собою: “Оце концерт! Такого ще не було!”. Дякуємо вам, хлопчики, за неймовірний позитив і енергетику! Дай Боже, аби вам ніколи не довелося захищати Україну на передовій!
Власне, що ж до самих концертів, то команда “сотні” відпрацювала на повну потужність. Артисти — молоді, професійні, небайдужі, котрі майже всі володіють і голосом, і музичними інструментами, створили на умовних сценічних майданчиках справжній фурор! Імпровізуючи пов-ним складом “сотні”, грали і співали українських естрадних, народних, повстанських пісень. Не обійшлося без авторського репу, “Воинов света”, котру щоразу чекають атошники, і зовсім трішки моєї поезії.
Далі — враження учасників поїздки.
Олександр Якубов, баяніст:
“Найперше, що впадає в око, — братерство бійців, принцип брат за брата. Їхні бойовий дух і життєрадісність. Розуміючи, що такі хлопці боронять нас, стоять на варті, Україна може бути впевнена, що все буде в порядку! Вражає правдивість бійців — є місце і жартам, і міцному слову. І все — по-чесному. Що ж до вражень про цивільні території, то… не така це Україна, яку ми бачимо щодня у своїх містах. Колишня… Шкода тамтешніх людей. Але вони намагаються жити мирним життям, виконувати свої обов’язки. Вони такі ж українці, як і ми. При грамотній державницькій політиці цей регіон може і повинен стати повноцінною Україною”.
Степан Дробіт, співак:
“Перший раз їдучи в зону АТО, мав певне відчуття тривоги — розбиті дороги, наслідки колишніх боїв, блок-пости… Але вже після прибуття до частини, після спілкування з бійцями зникають будь-які острахи. Приходить усвідомлення того, що нас захищають. І це — надійно! Ми прожили з військовими півдня і ніч, підлаштовуючись під їхній розпорядок і правила. Все функціонує чітко і злагоджено. Вражають вибудувана інфраструктура, порядок у частині, на території. Просто неймовірно, як доводиться об’єднатися українцям, щоб рятувати рідну землю!”
Юрій Вилавський, співак:
“Мені випадало спілкуватися з військовими — у шпиталях, на полігонах. Бійці АТО — геть інші. Вони відкриті, позитивні, впевнені! Така потужна енергетика панує під час концерту, що й словами не передати. Поспілкувавшись із хлопцями, не залишається жодних сумнівів у тому, що перемога — за нами! А ще вони не тільки воюють, а й співають, пишуть вірші. Сильні вірші. Про життя!”
Руслан Ковальчук, репер:
“Для мене ця поїздка в АТО вже друга. Задоволений нашим колективом, тим, що все організовано, сплановано, жодних запізнень і непорозумінь. А бійці у різних частинах здебільшого поводяться однаково. Мені вдається швидко з ними побрататися, це так по-пацанячому! Військовикам не вистачає спілкування з людьми з “материкової України”, як вони називають частину країни, де немає війни. Вони живуть ніби у власному просторі. А людина цивільна простими словами може підбадьорити їх, підтримати, аби армійці розуміли, що їхня справа не марна і ми цінуємо її. Тому я завжди спілкуюся з хлопцями не лише під час виступу, а й кожної вільної хвилини”.
Антон Вараниця, скрипаль:
“Знайомі обличчя… Знайомі частини… Потрапили до своїх, поруч з ними почуваєшся в безпеці. Приємно бачити наших хлопців, хочеться вкотре зустрічатися з ними. Авжеж, не можуть залишити байдужим їхні розповіді про побратимів, котрих уже немає серед живих. Не може не зачіпати щирість, з якою нас зустрічали в частинах. Для нас, цивільних, є певною екзотикою проживання в лісі, ночівля в наметі. За місяць і ми почали б сумувати за міськими зручностями. Проте, пробувши в тих умовах недовго, запам’ятаємо їх з позитивного боку”.
Марина Круть, бандуристка, співачка:
“Вразили очі вояків. Я шукала у них те, чого немає в інших, цивільних людей. Багато побачили, багато можна сказати про їхні очі, проте основні враження словами не передати. Потрібен час, щоб усе осмислити. Що я можу для них зробити, чим допомогти? Дарувати свою творчу енергію, враження, своєю духовністю робити все, що може зарадити війні”.
Сергій Чеплаков, директор 42-го гарнізонного будинку офіцерів:
“Я побачив армію, якою вона має бути. Наочний приклад: поспілкувався з сержантом, котрий чекав на повернення своїх бійців. Йому років п’ятдесят п’ять. Підготував баню, натопив буржуйку в наметі, вода на каву постійно гаряча. Щохвилини виглядає повернення хлопців. Прийшли — кожного обійняв, коротко розпитав про справи. Так має бути! Так є! А ще має бути трудова повин-ність для цивільних. Бо саме вони пустили ворога на територію України. Нехай самі відновлюють міста і села, тоді й любитимуть свою землю і не чекатимуть, що хтось прийде і щось їм дасть чи зробить за них. До армійців цивільні ставляться 50 на 50, тому що більшість сімей тут розділила лінія фронту і молодь пішла воювати за “сепарів” за гроші”.
Максим Перепелиця, волонтер:
“До моїх обов’язків у поїздці входили господарська й гуманітарна складові. Впоратися з усім було неважко, адже чітко розумів, навіщо і для кого ми це робимо. Коли видавав бійцям усі ті відеречка-пакунки-мішки, почувався, наче святий Миколай. А вони раділи, як діти! Бо в такий спосіб ми не словами, а справами запевняємо хлопців, що про них пам’ятають і їм вдячні. А загалом, ми зробили те, що мали зробити”.
А далі — слова подяки! Найперше — волонтерській спільноті Старокостянтинова, прихожанам Свято-троїцького храму, об’єднанню “Яворина”, мешканцям сіл Веснянка, Ілляшівка, Немиренці, Вербородинці, Гнатки, Попівці, Деркачі, Берегелі Старокостянтинівського району, з Красилівщини — Росолівці та Манівці, фірмам “Моє таксі 3-33-33” і “Таксі-сервіс 4-51-31”, приватним підприємцям Григорію та Інні Нараєвським, Петру Дуліпі, Зінаїді Вінниченко, Тетяні Палій, пенсіонерці Вілі Скрижевській, освітянці Тетяні Скрижевській, учням ЗОШ №8 — усі долучилися до збору продуктів харчування, одягу, засобів гігієни, коштів. Володимиру Косюченку, що власним транспортом здійснював поїздки селами, та Ігорю Левицькому, транспорт для котрого надала фірма “Верват Україна”. За сприяння в організації транспортування подяка представнику спільноти Хмельницький Армія SOS Михайлу Худзику та адміністрації фірми “Ясен-Поділля”. Безпосередньо за наданий для поїздки “Спринтер” — Андрію Наумову, водіям Валентину Войцишену та Станіславу Лисаку. Вантажний бус для поїздки надав Ігор Матвійчук, а кермували Євген і Олег Криськи. Благодійні кошти надали голова Старокостянтинівської районної ради Олександр Коханюк та Ігор Поліщук з міськрайонного центру зайнятості. Пальне для поїздки закупили за кошти Руслана Кравчука та Миколи Петриченка.
P.S. Благословення в дорогу від настоятеля храму Святої Трійці отця Степана Капустинського пахло осінніми зелами, що ними був уквітчаний хрест. А потім густий, наче кисіль, запах живиці в землянці-капличці на території частини. Священик у камуфляжі отець Володимир, наша “сотня” в ролі прихожан під час вечірньої служби. І слова акафіста до Богородиці “Радуйся”… І раптом усвідомлюєш, що радіти — оте найбільш значиме, що ти можеш наразі зробити заради себе й інших. Попри непорозуміння, втому, зраду і наклепи тих, хто були своїми, довіру чужих людей, від котрої не маєш права відступитися. Просто радіти тому, що ти можеш, вмієш і хочеш робити. Бо, допомагаючи іншим, рятуєш себе.
Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського