Концентруючи в пам’яті все про появу на хмельницькому бізнесовому та суспільно-громадському небосхилі зірки Аліни Скоморохової, подумки пишеш сценарій майбутньої кінострічки на улюблену тему голлівудських продюсерів “селф-мейд-вумен” (жінка, котра зробила себе сама). Творці цього кінополотна, мабуть, не забудуть про примітку в титрах: “Основано на реальних подіях”. А ще захопляться парадоксом, від якого сценарій обов’язково виграє: дипломована лікар та юрист розвиває металургію в аграрному регіоні. Не сумнівайтеся, також обіграють ключові сюжетні поняття: медицина, алюміній, “Мерседес”, культ родини, експортна географія, громадська та благодійницька діяльність…
Хоча ми розпочали розмову з Аліною Скомороховою, директором ТОВ “Тін Імпекс”, з більш прозаїчного запитання.
Концентруючи в пам’яті все про появу на хмельницькому бізнесовому та суспільно-громадському небосхилі зірки Аліни Скоморохової, подумки пишеш сценарій майбутньої кінострічки на улюблену тему голлівудських продюсерів “селф-мейд-вумен” (жінка, котра зробила себе сама). Творці цього кінополотна, мабуть, не забудуть про примітку в титрах: “Основано на реальних подіях”. А ще захопляться парадоксом, від якого сценарій обов’язково виграє: дипломована лікар та юрист розвиває металургію в аграрному регіоні. Не сумнівайтеся, також обіграють ключові сюжетні поняття: медицина, алюміній, “Мерседес”, культ родини, експортна географія, громадська та благодійницька діяльність…
Хоча ми розпочали розмову з Аліною Скомороховою, директором ТОВ “Тін Імпекс”, з більш прозаїчного запитання.
— Аліно Алімівно, як з 17-річного перебування на посаді директора ТОВ “Тін Імпекс”, яке у жовтні відзначає черговий рік свого народження, ви аналізуєте особистісну життєву метаморфозу? Адже мріяли стати лікарем, стали ним, працювали за фахом. Як сталося, що зайнялися сферою унікального виробництва у важкій промисловості?
— У своєму житті нічого не хотіла б змінити. Уже в п’ять років я твердо вирішила стати лікарем. Відтоді не було інших іграшок, окрім пов’язаних із медициною. У десять років мені пошили білий халат і шапочку. А лікар — знайомий нашої родини — приніс шкіряний саквояж списаного медичного інструментарію. Ото був подарунок!.. Уже тоді усвідомлювала, що вступити до медінституту важко. Поставила собі мету: закінчити школу із золотою медаллю та здобути вищу медичну освіту. А коли в дідуся стався третій інфаркт, влаштувалася санітаркою в лікарню. Працювала там другу половину дев’ятого класу і весь десятий. Але золоту медаль таки отримала. На лікувальний факультет Чернівецького медінституту (нині це Буковинська державна медична академія) вступила з першого разу.
— Даруйте за інший ракурс розмови. Та чи правда, що ви за три місяці вивчили італійську й перевірили рівень знань на серйозних перемовинах?
— Мабуть, і це в моєму житті не було випадковим. Одного разу до мене звернулися знайомі, мовляв, мер Хмельницького Михайло Чекман просить, щоб до нього зайшла. Ми зустрілися, Михайло Костянтинович повідомив: мають приїхати потужні інвестори в молочній галузі, треба вести перемовини, а перекладач у від’їзді. Запропонував мені перекладати. Кажу: “Це ж дуже відповідально, я ж самоучка”. Він: “Усе буде добре”. І я впоралася. Переборола свій страх. А місто отримало гарні контракти.
— А незабаром у вашому житті з’явилась Італія…
— Влаштувалася в туристичну компанію і кожні два тижні супроводжувала групи до Венеції. Відтоді в це місто закохалася. Паралельно працювала на півставки у відділенні пульмонології міської лікарні, де завідувачем був Андрій Луца — мій кумир у професії. Пропрацювала там майже чотири роки.
— Жалкуєте за медициною?
— Коли змінювала сферу діяльності, Андрій Васильович сказав: “Не знаю, що отримає металургія в твоїй особі, але медицина втратить — це однозначно”. Найболючіший мій сон, коли бачу себе в білому халаті. Але сталося так, як сталося. Мої півставки дорівнювали 8 доларам на місяць. Прожити на них було неможливо. Дитина підростала.
В одній із поїздок за кордон познайомилася з групою бізнесменів. Серед них був віце-президент великої італійської компанії, що мала контакти з Росією, Україною. Спочатку запропонував мені бути перекладачем, а потім — і комерційним директором по зв’язках із країнами СНД. Дали мені гарну зарплатню. Щоправда, довелося працювати за кордоном. Повернулася додому. Тоді, до речі, зрозуміла, що ніколи не зможу жити в іншій країні. Ще тривалий час їздила до своїх нових колег, допомагала, перекладала. І врешті 1997-го вони мене сповістили, що до Хмельницького приїде інвестор із наміром розпочати в Україні абсолютно новий бізнес. Мене попросили взятися за цю справу.
Приїхали німці й одразу до мене: “Ми хочемо будувати тут міні-завод із переробки алюмінію. Нам тебе рекомендували. Будеш керівником?”. Попервах розгубилася, а потім поміркувала: медицину опанувала, мову вивчила. Чому б і ні? Звичайно, буду.
— Так металургійна ідея вклинилася в аграрне тіло області…
— Хмельниччину обрали, бо тут була людина, якій довіряють, тобто я. А це надзвичайно відповідально. Так стала директором “Тін Імпексу” — дочірнього підприємства однойменної німецької компанії. Коли почали будівництво, зрозуміла: все найважче — попереду. Передусім вражав неймовірний перелік дозвільної документації. Він шокував і мене, й інвесторів.
— Співпраця наприкінці 1990-х із заводом “Мерседес” — прорив не лише для області, а й для України!..
— Хоча тоді наше підприємство, по суті, було простим цехом, де працювали 15 осіб. Щойно його збудували, почалися перевірки, погрози. Я попередила інвесторів: “Шановні, маєте можливість відмовитися”. Вони: “Ні, продовжуємо, бо бачимо перспективу цієї справи”.
— Довелося призвичаюватися до вовчих законів бізнесу…
— До слова, скільки житиму, стільки згадуватиму покійного Михайла Чекмана разом з його колегою-секретарем міськради Миколою Тацієм. Коли ми тривалий час не могли підписати документ про введення в експлуатацію заводу, зайшла до нього в кабінет і кажу: “Михайле Костянтиновичу, я звідси не вийду, доки не погодитеся приділити мені півгодини свого часу. Стоїть готове підприємство, люди набрані, на нашу продукцію чекають у Німеччині. Заїдьте, будь ласка!”. Він: “Завтра о восьмій буду”. Приїхав, мовчки обійшов територію. Повертається до мене: “Скільки?”. “Що скільки?” — ніяковію. Він: “Скільки буде продукції і скільки податків?”. Пояснила, що на першому етапі плануємо виготовляти 100 тонн на місяць і сплачувати таку-то суму податків. Чекман: “Беріться до роботи!”. Він одразу порахував, що отримає місто. Оце підхід!
— Нинішня влада також вважає вас вагомим наповнювачем бюджету.
— За 17 років у цьому бізнесі не мала проблем із владою. Наші працівники соціально захищені, ми сплачуємо податки. У соціальному житті міста, області беремо участь… 2004-го викупили підприємство в закордонних інвесторів: повноправними співвласниками стали троє українців. Працюємо злагоджено, як годинниковий механізм. Потужності нашого виробництва — 700 тонн алюмінієвих сплавів на місяць. У штаті 140 працівників. Маємо справу не лише з алюмінієм… Запустили цех лиття під тиском за газифікованими моделями, потужність якого — 50 тонн готової продукції на місяць. Маємо ланцюг від сировини — до готового продукту. З-поміж замовників — “Фольксваген”, “Ардо”. Постачаємо продукцію в усі країни Європи, Туреччину, Ізраїль, Китай, Корею, Японію. До прикладу, виготовляємо корпуси лічильників, які комплектує завод “Новатор”.
— Знаємо, що ваш колектив і ви особисто не стоїте осторонь допомоги АТО, проблем переселенців.
— Скажіть, а як інакше ми повинні діяти, коли перед Україною постали такі важкі історичні виклики? Практично щомісяця з підприємства на АТО йде машина з гуманітарною допомогою. До речі, захищають Україну на сході вісім наших мобілізованих працівників, яких екіпірували всім необхідним, постійно тримаючи їх під опікою. Ви б побачили, як колектив зустрічав двох із них, які повернулися додому!
Через посередництво “Самооборони майдану Волині” знайшли у Луцьку партнерів з виготовлення вітчизняних бронежилетів, захисні металеві пластини до яких постачає “Тін Інпекс”. На черзі — заготовки для виготовлення вітчизняних кевларових касок для армії, які будуть значно дешевшими від натівських, але не менш якісними. Щиро горджуся, що за таку діяльність нагороджена високою церковною нагородою УПЦ КП — медаллю “За любов та відданість Україні”.
— Який ви директор?
— Як керівник, несу величезну відповідальність за кожного співробітника та його сім’ю. Коли в людей радість чи горе, вони йдуть до директора. Допомагаємо, як можемо. Підприємство — одна сім’я. І якщо ця сім’я дихатиме в унісон, то добиватимемося результатів, розвиватимемося. Люди бачать, що не складаємо рук і активно шукаємо виходи… Ми з чоловіком Костянтином Володимировичем, часто буваючи за кордоном, спілкуючись із діловими партнерами, усвідомили: спільна командна робота з чітко визначеними цілями — це 99 відсотків успіху. А якщо до цього додати таке важливе поняття, як культура виробництва, будуть усі 100.
— Мабуть, таке небайдуже ставлення до працівників пояснюється й тим, що ви сповідуєте культ родини.
— Сім’я для мене на першому місці. Мої обов’язки дружини, мами ніхто не відміняв. У мене два прекрасні сини. Старшому Романові — 23, він студент Краківської магістратури економічної академії. Молодшому Вовчику — дев’ять, він учень четвертого класу. Мої сини — моя гордість!
— Чи не дідусь першим заклав у вашу душу це шанування сімейного кола? Зрештою, на кого рівнялися у житті?
— Дідусь — стрижень нашої сім’ї. Його, на жаль, уже 10 років немає. Він дуже вплинув на моє формування. Свого часу керував великим плодоовочевим заводом у Дунаєвецькому районі. Мав багато військових нагород, зокрема за битви під Сталінградом, Москвою. Реформатор, людина передових поглядів, за мирні досягнення нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, “Знак Пошани”. Тоді такі нагороди просто так ніхто не давав.
Ну, а щодо того, хто ще вплинув на моє становлення, то тут, безперечно, особливу роль відіграв мій свекор, Володимир Костянтинович Скоморохов, директор заводу “Катіон”, світлу пам’ять про якого, переконана, береже не тільки наша родина, а й багато хмельничан. Разом із чоловіком вважаємо себе продовжувачами справ славної династії Скоморохових, якій є чим гордитися у нашому місті й області. А коли говорити про вплив на мене історичних діячів, то виокремлюю для себе ідеї і дії Маргарет Тетчер.
— Чи збираєтеся всією родиною?
— Батьки, чоловік, сини — моя величезна підтримка в усьому. Для нас зібрати родину разом — це святе. З’їжджаються звідусіль людей 30 рідні. Ми організували благодійний фонд “Відродження Миньковецької держави”. Село Миньківці, де я народилася, — унікальне історичне місце. Ми не просто зберігаємо історію. Ведеться наукова, пошукова робота. Музей будуємо. Торік нам аплодувала стоячи професура Ягеллонського університету в Кракові, де ми презентували Миньковецьку державу.
— Аліно Алімівно, яким бачите наше завтра?
— Війна обов’язково закінчиться перемогою України. А ми зобов’язані вивести країну з цієї соціально-економічної та суспільно-політичної скрути, повіривши насамперед у себе самих, у гідне майбутнє власної країни, яке, як це пафосно не звучить, а таки потребує від нас конкретних справ.
— На вашому шляху було чимало викликів. Нині, наскільки знаємо, ви будете балотуватися до обласної ради від партії “За конкретні справи”. Чим мотивуєте такий крок?
— На моє переконання, основне в житті — ніколи не зупинятися, а вчитися й вдосконалюватися в усьому. Мені доводилося в житті ставити перед собою високі планки і я їх, попри все, досягала. Тож будемо вважати, що і цей крок обумовлений моїм прагненням ставити перед собою нові завдання. Знаю вже нині про великий перелік конкретних справ, які треба вирішувати в нашому місті й області, тож не бажаю залишатись осторонь від цієї роботи. Мені робота цієї політичної сили імпонує тим, що ця команда здійснює насправді конкретні і такі потрібні нашому краю і місту справи. Адже ми нині втомилися від порожніх обіцянок. Сьогодні роль місцевого самоврядування, депутатів місцевих рад значно зростає, тому вірю, що можу свій досвід використати на благо громади міста й області. Як там у Тетчер: “Якщо хочеш, щоб щось було зроблено — попроси жінку”. А мене навіть просити не треба, бо крок цей цілком усвідомлений.
Розмовляли О.Клейменова, М.Шевчук