…Він одразу попереджає мене, що не розкриє ні свого справжнього імені, ні позивного, а також жодних конкретних дат, назв населених пунктів, тобто даних, за якими його зможуть упізнати. “Лікування завершиться і мені слід повертатися на Схід”, — пояснив коротко. Я погоджуюсь і ми говоримо про війну. Про бійця-спецпризначенця знаю тільки те, що він 16 років віддав армії, воював у Чечні. Фактично це — монолог вояка, його біль, страждання від пережитого, побаченого, від того, що не дає спокою. Він сам себе запитував і сам давав відповіді. Я лише занотовувала. Такою є його правда про війну, на яку потрапив у третю хвилю мобілізації добровольцем (з армії кадровий військовий після 16 років служби звільнився).
…Він одразу попереджає мене, що не розкриє ні свого справжнього імені, ні позивного, а також жодних конкретних дат, назв населених пунктів, тобто даних, за якими його зможуть упізнати. “Лікування завершиться і мені слід повертатися на Схід”, — пояснив коротко. Я погоджуюсь і ми говоримо про війну. Про бійця-спецпризначенця знаю тільки те, що він 16 років віддав армії, воював у Чечні. Фактично це — монолог вояка, його біль, страждання від пережитого, побаченого, від того, що не дає спокою. Він сам себе запитував і сам давав відповіді. Я лише занотовувала. Такою є його правда про війну, на яку потрапив у третю хвилю мобілізації добровольцем (з армії кадровий військовий після 16 років служби звільнився).
“Влітку 2014-го, коли на Сході вже йшли справжні бої, я пішов у військ-комат і написав заяву, — ділиться. — Чекати довго не довелося: на третій день мені вручили повістку”.
“Чи думали про те, що вас можуть убити, і тоді осиротіє ваша велика родина (у Сергія, назвемо його умовно, п’ятеро дітей!)?”.
“Хіба у такій ситуації я мав спочатку думати про сім’ю? — відповідає запитанням на запитання. — Я — військовий. Моя країна у небезпеці. Треба боронити її від ворога, бо він може прийти до нас додому. Чи не так?” У мене немає для нього інших аргументів. “…Тим більше, що маю досвід участі у військових діях. Кому ж тоді йти першим, як не мені? — продовжує. — Дуже шкода молодих хлопців, які з мирного життя одразу потрапили в АТО. Бо це не та війна, в якій усе зрозуміло: тут — ми, а тут — ворог і його треба знищити. Це дуже дивна й несправедлива війна. По нас стріляють, а ми не відповідаємо, бо дотримуємося Мінських домовленостей. Нас убивають, а ми мовчки хоронимо побратимів. Нас накривають “градами”, посипають мінами, розстрілюють танками, а в наших руках проти ворога лише стрілецька зброя. Що ж це за домовленості такі? За що гинуть кращі з кращих?..”
Сергій нервово погладжує поранену ногу і ледь стримує хвилювання. “А взагалі дуже радий, що потрапив у 8-й полк спеціального призначення. Тут дисципліна, злагодженість, один за одного горою. Я жодного разу не засумнівався в бойових побратимах. На війні все інакше, аніж у мирному житті: простіше й зрозуміліше.
Хоча також є проблеми. За рік війни в забезпеченні армії майже нічого не змінилося. Добротною формою, взуттям, військовим спорядженням забезпечували себе самі або волонтери. Про них окрема розмова, їм окрема подяка. Волонтери краще знали й знають наші потреби, аніж вище військове керівництво. Ми їх можемо попросити і вони розіб’ються вщент, а виконають прохання. А вище командування лише звітує про наше повне забезпечення, оперуючи шестизначними числами. Насправді ж до нас майже нічого не доходить, крім зброї. Продукти як возили, так і возять волонтери. Ті, що дає держава, неможливо їсти. Ви пробували наші м’ясні консерви? — запитує раптово. — Їх навіть наш фронтовий собака не їсть (погоджуюсь, бо мала нагоду сама переконатися в цьому). Чому ніхто за це не відповість, адже гроші державні витрачені? Чому не покарають тих, хто на цьому нагрів руки? За цей важкий рік ми пережили дуже багато. Ми не були готові до війни, не вміли воювати, не мали бойового досвіду і нового озброєння. За рік створили армію, навчилися давати гідну відсіч ворогам. Але було дещо страшніше: некомпетентність керівництва, яке виїжджало на бойові позиції на кілька годин і то лише для того, щоб мати посвідчення учасника АТО. Коли приїжджали генерали — гармати мовчали, а після їх від’їзду нас шалено обстрілювали. Може, з ворогами були домовленості? Бувало, ми здобували потрібну інформацію, а нам не вірили або не хотіли вірити, бо так було вигідніше. Загадки залишаються. Поки триває війна, ми займаємося своєю роботою. Але настане час спитати: хто був хто і на чиєму боці”.
Я пробую перервати цей болючий монолог. “Коли вам було найважче?” — запитую. “Найважче втрачати. До цього ніколи не звикнеш. У нас великі втрати, хоча про це не пишуть і не показують. Але, думаю, це неправильно. Країна має знати своїх загиблих героїв. Всіх, до одного…”.
Запитую, чи доводилося співпрацювати з добровольчими батальйонами. Сергій ствердно киває: “Разом з азовцями ходили на завдання. Хоробрі хлопці! Особливо зі старших, колишніх афганців.
А взагалі все залежить від людини, є молоді люди, не військові, а поводяться як справжні герої. За таких нікому не буде соромно. А є такі, що не витримують, зриваються на комусь. Та це й не дивно, адже напруга неймовірна. Знаю особисто 18-літнього вояка, котрий, незважаючи на молодий вік, має внутрішній стержень, знає, чого хоче в житті. Такі, як він, — майбутнє нашої країни”.
Уже прощаючись, дякую за розмову і запитую, про що найбільше мріє. “Одужати і повести свою донечку в перший клас”, — відповів, усміхаючись.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК