На початку XV століття на подільських просторах з’явилося ще одне звичайне поселення — Плоскирів, яке, змінюючи назви, з роками стало великим містом.
На початку XV століття на подільських просторах з’явилося ще одне звичайне поселення — Плоскирів, яке, змінюючи назви, з роками стало великим містом.
Першу згадку про Плоскирів зустрічаємо у 1431 році. Село розміщувалось поблизу Амадоцького болота, у місці впадання річки Плоскої в Буг, було королівським маєтком (королівщиною), який надавався у володіння (держання) на певних умовах відповідним королівським привілеєм.
Понад століття село було невеличким, поки 1547 року його державцем не став шляхтич Мацей Влодек. Він та його син Станіслав перетворили Плоскирів на місто, збудували тут замок і міські фортифікації, здобули Магдебурзьке право (1566 р.), сприяли отриманню привілеїв на проведення ярмарків і торгів. Як наслідок — місто стало центром Плоскирівського староства, що обіймало широкі терени над Плоскою та Бугом, які були теж королівщинами. Перетворення Плоскирова на важливий оборонний, адміністративний і торгово-ремісничий осередок Поділля підтверджують і тогочасні картографи: від початку XVIІ століття Плоскирів стали позначати майже на всіх географічних картах польських та українських земель.
Але, на жаль, XVII століття стало для Плоскирова періодом регресу. Якщо у першій половині місто зупинилось у розвитку, то друга половина стала добою справжнього занепаду. Під час козацьких воєн (1648-1667 роки) і турецької окупації (1672-1699 роки) Плоскирів неодноразово переходив із рук у руки ворогуючих сторін, зазнаючи при цьому великих руйнувань, як наслідок — був повністю спустошений. У цей скрутний час історики фіксують такий факт: у документах від середини XVII століття Плоскирів уже не зветься містом, а іменується містечком. І хоча про втрату міських прав на самоврядування не йдеться (Плоскирів залишався на обмеженому Магдебурзькому праві та був адміністративним центром староства), але називати містом поселення, в якому були зруйновані замок та міщанські оселі, занепали торгівля й ремесла, не могли. Не зупинили руїну й нові володарі (з 1665 року) Плоскирівського староства — представники молодшої гілки цього відомого шляхетського роду Замойських.
Коли 1699 року турки залишили Поділля, Плоскирівське староство знову повернувся до Речі Посполитої у володіння Замойських. Побачивши, що землі та Плоскирів спустошені, державці вирішили не відновлювати замок та укріплення, а зосередитись на відродженні торгівлі й господарської діяльності, переселивши сюди селян із польської Мазовії і мазурського Поозер’я. Так у Плоскирові та навколишніх селах (Гречани, Заріччя, Шаравечка, Мацьківці) з’явилися “мазури”, нащадки яких склали основу католицького населення згаданих сіл. Також отримали певні привілеї на поселення євреї, на яких Замойські покладали розвиток торгівлі та ремесел.
Але постійна зміна “державців” від роду Замойських, їх слабка зацікавленість у розвитку плоскирівського маєтку, загальна суспільно-політична криза Речі Посполитої не сприяли ефективному господарюванню і протягом XVIII століття Плоскирів розвивався доволі повільно.
У 1780-х роках Плоскирів був центром староства, до якого входили села Заріччя, Мацьківці, Шаровечка, Лезневе, Олешин, Іванківці і Гречани. У містечку нараховувалось єврейських будинків — 184, тяглих міщан — 96, халупників та піших — 126. Чисельність населення була до 2,5 тисячі осіб, які займалися ремеслами, торгівлею і землеробством. У місті відбувалися два щорічні ярмарки та щотижневі торги, діяли броварня, два млини та дві ґуральні. Самоврядування здійснювалося на основі Магдебурзького права, до складу діючого міського уряду входили війт, два бурмистри, два лавники, писар, лісничий, ставничий і возний. Рішення міських урядовців фіксували печаткою з зображенням родового герба Замойських — Єліта, головні елементи якого використані у теперішньому гербі міста Хмельницького.
1793 року Поділля було приєднане до Російської імперії, а 1795-го місто стало повітовим центром із назвою Проскурів.
Більше дізнатися можна у новій книзі “Плоскирів: давня історія”.
Сергій Єсюнін, історик, співробітник обласного краєзнавчого музею