Соціум

Коли війна стукає в кожну домівку…

Таки справді іншу реальність світобудови на прифронтових територіях Сходу ви, буваючи там, відчуєте майже фізично. Навіть не беручи до уваги звичну напругу на блокпостах, і цього разу, проїжджаючи села, міста прифронтових районів Луганщини, вглядаючись в обличчя людей, спостерігаючи за ритмом тамтешнього життя, бачиш затаєну тривогу та неспокій, що проникли в їх щоденні клопоти. Хіба що дітей та молоді ця характеристика не стосується у повному обсязі, за винятком їхніх ровесників, які мешкають безпосередньо на лінії протистояння.

Таки справді іншу реальність світобудови на прифронтових територіях Сходу ви, буваючи там, відчуєте майже фізично. Навіть не беручи до уваги звичну напругу на блокпостах, і цього разу, проїжджаючи села, міста прифронтових районів Луганщини, вглядаючись в обличчя людей, спостерігаючи за ритмом тамтешнього життя, бачиш затаєну тривогу та неспокій, що проникли в їх щоденні клопоти. Хіба що дітей та молоді ця характеристика не стосується у повному обсязі, за винятком їхніх ровесників, які мешкають безпосередньо на лінії протистояння. Як-от у населених пунктах, які відвідали, де, власне, проходить або проходив донедавна фронт. Зокрема, в Оріховці, Новотошківці чи в найближчих селах, Гірському чи Мирній Долині й у самому райцентрі Лисичанську, жителі яких добре знають, що таке бойові дії. Тут діти не надто відрізняються від дорослих у сприйнятті того, що відбувається навколо. Особливо вразили погляди підлітків в Оріховці, на околиці якої розпочинається наша лінія оборони, звідки незброєним оком можна спостерігати за ворожою лінією. Нам пощастило сюди приїхати через два дні після того, як по цих позиціях був здійснений удар з ворожих “градів” і тільки дивом ця смертоносна лавина не накрила село, яке й нині пробує жити своїм звичним укладом.
До речі, переконливі “речдоки” з уламків цих смертоносних снарядів мені вдалося безпосередньо назбирати на цій вигорілій місцині, доставити їх до Хмельницького, поповнивши редакційну колекцію подібних воєнних “артефактів” у надії, що колись ми створимо з них свій музейний стенд.
А там, на передовій, вже за якусь сотню метрів від наших окопів та цієї вигорілої землі у садку спекотної днини мирно пасся добре відгодований бичок, повз нашу машину двоє людей середнього віку на велосипедах везли якісь нехитрі пожитки, серед яких помітив рибацькі вудки. Ще звернув увагу на обійстя, з усього видно, місцевого фермера, поруч з яким височіла стирта тюкованої соломи. Усю свою сільськогосподаську техніку та інвентар разом із двома легковими автомобілями цей господар завбачливо розмістив за високою кам’яною огорожею та власним цегляним будинком, які утворили умовну оборонну лінію на випадок обстрілу села. Запам’ятаються кілька підлітків — дівчат та хлопчаків на лавочці, які серйозно обговорювали щось своє, провівши наш УАЗ допитливими поглядами…
Сюди, на передній край, ми приїхали, побувавши спершу на другій лінії оборони цієї військової частини, де змогли поспілкуватися з бійцями. А наш бард Ігор Білий подарував їм концерт з власних пісень, які були сприйняті ними з величезною увагою та ентузіазмом. Щось подібне відбувалося і минулого підвечірка, коли його слухав мало не весь особовий склад частини полковника Валерія Лескова, який, по-цивільному кажучи, адміністративним шляхом зібрав на імпровізованому партері в лісі своїх бійців, частина з яких, що гріха таїти, можливо, без такого наказу командира віддала б перевагу відпочинку. Але атмосфера, в якій пройшов концерт, те, як емоційно бійці сприйняли пісні Ігоря, як потім навперебій хотіли з ним сфотографуватися, як щиро дякували співаку й висловлювали побажання у своїх написах на заготовленому для нього іменному державному стязі, засвідчила, що Ігор Білий своїми піснями глибоко зачепив душі й серця цих суворих і мужніх чоловіків. Дехто з бійців зізнавався мені, що чув пісні Ігоря в YouTube й був приємно здивований, що мав можливість слухати його наживо. Особливий прийом на цих концертах мали авторські пісні “Звернення до російського солдата” та “Перемир’я”, які Ігор там і безпосередньо на передньому краї співав на біс, коли здавалося, що кожне їх жорстке слово, навіть ненормативне — а як інакше, скажіть, звертатися до окупантів чи своїх політиків-слабодухів?  — було зчитане автором з думок українських патріотів, які нині перебувають на фронті. А ще Ігор узяв на себе зобов’язання написати пісню, власне, для цього військового підрозділу, як зробив не так давно для спецпризначенців нашої славної “вісімки”.

На передовій та на базі дислокації цього підрозділу мене вразить ближче знайомство з багатьма з цих людей, які практично щодня ризикують власним життям. Чого тільки варта  присутність там санінструктора тернополянки Оксани, яка, хоч і служить у війську за контрактом і мала достатньо причин, аби не їхати у діючу армію, обрала військовий обов’язок. Виховує вона разом із чоловіком, теж військовим-контрактником, двійко дітей-школяриків. Цьогоріч їх у школу збирав тато, який прибув напередодні на ротацію додому, разом із бабусями. На передовій, де була на той час Оксанина вахта, вона дбає не лише про здоров’я бійців, а й поділяє з ними всі труднощі фронтових буднів.
“Нині нам найбільше треба протизастудних ліків та препаратів, адже не зчуємося, як осіння негода прийде у цей край”, — так реагує вона на наше запитання про замовлення для волонтерів.
Приємним відкриттям у цій поїздці до підрозділу Валерія Лескова, який самі бійці напівжартома називають “лісовими ельфами”, стало те, що тут нині будується справжня каплиця, для якої командир вибрав місце на узвишші, доручивши цю будову замполіту одного зі своїх підрозділів Олексію Стельмаху, родом із легендарного села Зарваниця на Тернопільщині, де розкинувся один із найвідоміших в Україні та Європі Маріїнських центрів. Олексію Михайловичу вже за п’ятдесят і міг би також знайти не одну причину, аби уникнути мобілізації. “Дехто з чоловіків, далеко молодших, запитували мене, чому я погодився йти в армію. Я їм відповідав, що якщо всі будуть утікати-уникати армії, ворог завтра може прийти і в наш край. Не знаю, чи ті слова на когось подіяли, але впевнений, що зробив правильно, так, як серце підказувало”, — поділився сокровенними думками цей не молодий, але мужній і сильний духом чоловік, який у вільний від служби час споруджує капличку, не розлучаючись і там зі своїм другом-автоматом і сподіваючись, що до Покрови вдасться її спорудити. А замполіт частини Ігор Дмитрович переймається, аби капличку було належно освячено, оформлено, переконавшись після приїзду до них отця-капелана Ігоря Щерби зайвий раз, що цей маленький храм тут надзвичайно потрібний.
Мені ж випала нагода прослідкувати, як у всіх підрозділах бійці з пошаною сприймали обряд освячення своїх наметів, бліндажів, військової техніки, який здійснював отець Ігор, з якою відповідальністю ставали з ним до молитви, як трепетно брали з його рук іконки з зображеннями Богородиці, ховаючи у кишенях на грудях. “Це вперше до нас приїхав з такою місією священик-волонтер з УПЦ Київського патріархату, — поділився полковник Лесков. — Дуже потрібна нині духовна підтримка церкви нам усім”.
Отець Ігор також міг уникнути цієї місії, адже сам уже в літах, але, оповідаючи про своє рішення їхати в діючу армію, зізнався, що інакше вчинити не міг, коли з єпархії та патріархії надійшла звістка, що на Сході є велика потреба у капеланах. Провівши у цій частині кілька днів, без ремствувань розділив побут рядових бійців і сповна виконав своє покликання священика, надаючи їм духовну підтримку. Попереду у нього ще зустрічі з бійцями інших військових підрозділів і, не сумніваюся, що щире, сповнене глибокої віри й патріотизму слово отця Ігоря стане там розрадою і підтримкою. “Знаєте,  до мене за духовною порадою звертаються люди, які належать до різних християнських конфесій, незважаючи на те, що я — православний священик Київського патріархату, є серед них і такі, хто ще вчора не задумувався про свій шлях до храму та Бога. Та, видно, фронт, постійна небезпека для життя змушують людину глибше заглядати у власну душу. Дуже добре, що командир частини полковник Лесков прийняв рішення про будівництво тут каплички, яка об’єднає всіх”, — ділився думками цей сміливий душпастир, який нині проміняв свою давно вже облаштовану парафію у передмісті Львова на служіння в діючій армії.
До речі, бійці цієї військової частини з дозволу командира мають можливість щонеділі відвідувати місцевий православний храм Московського патріархату. Це стало тим незримим містком, що ще більше зблизило військових з місцевим населенням. Сам полковник Лесков налагодив дружні зв’язки з тамтешньою сільрадою, вже не раз частина допомагала сім’ям переселенців, які там тимчасово осіли, делегація частини брала участь і у відзначенні храмового свята села. Мабуть, найкращим підтвердженням дружніх взаємин між ними є те, що один із бійців підрозділу знайшов тут свою долю й одружився на місцевій дівчині. Сам він родом із Вінничини, тож на весілля, як належить, приїхали найближчі родичі, прийшли друзі-військові. Андрій, так зовуть цього хлопця, дуже щиро оповідав, що його шлюб гарно сприйняли й рідні дружини. Та й узагалі планує після демобілізації зостатися на Луганщині…

Нині я гортаю свої замітки з цієї та інших волонтерських поїздок на Схід і дякую долі, що вже не вперше побував у військовій частині, якою командує наш земляк Валерій Лесков. Його вже добре знають колеги-військові, бо разом з іншими офіцерами за доволі короткий час зумів тут створити унікальний за боєздатністю підрозділ. Хоча не менше важить і те, що  завдяки таким командирам тут панує висока патріотична атмосфера, в усьому відчуваються військовий лад і дисципліна. Не сумніваюся, що вже по приїзду сюди наступного разу ми побачимо, що частина нашої гуманітарки, що складалася цього разу з будівельних матеріалів,  буде задіяна на утепленні бліндажів, а на її території з’являться нові потрібні споруди. Так, цього разу ми вже мали змогу прийняти гарячий душ, якого раніше тут не було, та позайматися фізкультурою на гарно облаштованому спортивному майданчику. На черзі — будівництво сауни, яка дуже потрібна і для профілактики застуди у бійців. Словом, попри фронтові небезпеки, інфраструктура частини розбудовується, а командир мріє, щоб усе це господарство з часом було передане для військово-патріотичного вишколу нашої молоді. Зізнаюся, приємно дивує й взаєморозуміння в офіцерському середовищі частини, де підібралися знаючі й досвідчені військові. Цікаво, що один із заступників командира Станіслав Сергійович — родом з Донбасу,  амплітуда його патріотичних почуттів не менш висока, аніж у командира та інших офіцерів, які добре усвідомлюють власну відповідальність за доручену на фронті справу, про яку з часом, після нашої перемоги, буде можливість дізнатися більше…
Життєві історії чи не кожного з цих бійців та офіцерів, змушених взяти нині до рук зброю, вартують окремої уваги. Мій журналістський погляд на їхнє нинішнє життя, військовий побут — це лише невиразний ескіз до майбутнього величного полотна про патріотів, яке нині пише історія війни українців проти російської агресії. Реалії цієї війни ще до кінця не можуть осягнути чимало українців, які досі живуть ілюзіями, вірячи, що на Донбасі сталося якесь фатальне непорозуміння між Україною та Росією, що Кремль обов’язково вступиться з нашої землі і дасть нам спокій. На жаль, не дасть, поки ми не виженемо агресора зі своєї землі і самі не наведемо лад у власному домі. Страшна рана цієї досі неоголошеної ні Москвою, ні офіційним Києвом війни, носить цивілізаційний характер, чого до кінця не можуть зрозуміти Європа, США, демократичний світ. Ця війна, як на мене, для українців як фатальна історична карма, до якої повертаємося з правіку знову і знову.
…Дорогою додому подібні роздуми не давали спокою й особливо допікали тоді, коли за вікном нашого буса пропливали картини безтурботного вечірнього Харкова, нічної Полтави, Києва та ранішнього Житомира, тієї безальтернативної артерії взаємозв’язку з нашим фронтом, де нині ще більше потрібна наша матеріальна й духовна підтримка…
Богдан Теленько
На знімках: полковник Валерій Лесков разом із бійцями на концерті Ігоря Білого; тут буде каплиця; санінструктор Оксана на передовій; боєць Андрій, який знайшов свою долю на прифронтовій Луганщині; Олексій Стельмах, котрий будує капличку; капелан Ігор Щерба; бард Білий в оточенні нових фанів
Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *