Щоп’ятниці після завершення трудового дня вони поспішають до Хмельницького військового шпиталю, що в Раковому. Ось уже дев’ять місяців Діана Мельник, Олена Федорчук та Світлана Чернецька, працівниці відділу кадрів Хмельницького міськвиконкому, навідують тут воїнів АТО. Приносять для вояків печиво, цукерки, овочі та фрукти, йогурти, соки… Все це розкладають на столиках у їдальні, а на окремому — предмети гігієни, бо інколи у тих, хто сюди потрапляє з передової, немає найнеобхіднішого. А ще пропонують свіжу пресу — нехай хлопці знають новини! І все це дуже ненав’язливо, аби ні словом, ні вчинком не образити наших захисників.
Щоп’ятниці після завершення трудового дня вони поспішають до Хмельницького військового шпиталю, що в Раковому. Ось уже дев’ять місяців Діана Мельник, Олена Федорчук та Світлана Чернецька, працівниці відділу кадрів Хмельницького міськвиконкому, навідують тут воїнів АТО. Приносять для вояків печиво, цукерки, овочі та фрукти, йогурти, соки… Все це розкладають на столиках у їдальні, а на окремому — предмети гігієни, бо інколи у тих, хто сюди потрапляє з передової, немає найнеобхіднішого. А ще пропонують свіжу пресу — нехай хлопці знають новини! І все це дуже ненав’язливо, аби ні словом, ні вчинком не образити наших захисників.
Незвиклі до уваги, дивлячись на сервіровані “нелікарняною” їжею столики, бійці навіть дивувалися: а що, у когось день народження? І видно по обличчях, як їм приємно, як хочеться порозмовляти, поділитися своїми тривогами. Поступово зав’язалися стосунки й з родинами воїнів — дружинами, батьками та дітьми.
“Від зустрічей у госпіталі неможливо відмовитися, — зізнаються дівчата-волонтерки. — Це те, що нам під силу, що можемо для них зробити, чим можемо пригодитися…”.
“Багато з тих, хто тут лікувався, вже одужав і поїхав знову на Схід, — розповідає Олена Федорчук. — Інколи телефонують, цікавляться новинами в місті або ж звертаються за інформацією, яку нам на місці легше отримати. Багатьом ми вже допомогли у вирішенні юридичних питань. Такий зв’язок з тилом нашим бійцям дуже потрібен. Адже вони постійно у стресових ситуаціях, переживають за свої родини, роботу. Тож мають відчувати постійну увагу, турботу. Їм легше переборювати воєнні труднощі, знаючи, що про них дбають”.
Не так давно до волонтерок приєдналася Валентина Пастухова — переселенка з Луганської області. І тепер вони їздять у шпиталь разом. Дівчина зізнається, що їй подобається допомагати воякам, хоча у самої безліч проблем. Одна з них — відсутність роботи.
Незважаючи на те, що пацієнти у медзакладі постійно змінюються, добра слава про добровільних помічниць бійців ходить за ними слідом.
“Воїни соромляться будь-що просити, — розповідає Світлана Чернецька про бійців. — У душі вони дуже ранимі і незахищені, а суворість — то захисна маска, бо пройшли через страшні випробування. Часто не можуть добитися того, що їм по закону належить. От ми й підказуємо, куди слід подати заяву, аби отримати земельну ділянку, або ж які документи слід зібрати, щоб оформити пільги на оплату комунальних послуг”.
“Їм дуже потрібне спілкування, — додає Діана Мельник. — Хлопці зізнаються, що хотіли б швидше забути жахіття війни й повернутися до мирної праці й своїх сімей. Але поки триває війна, всі бійці налаштовані боронити нашу країну від російських окупантів і сепаратистів”.
“Як сприймають волонтерство ті, хто вас знає?” — запитую у дівчат. “Переважно позитивно, — каже Олена Федорук. — Нам допомагають збирати кошти, закуповують продукти. Але є, на жаль, і такі, хто залишається байдужим до чужих проблем. А ми їздили і будемо їздити, поки буде в цьому потреба, бо вважаємо, що допомога наша хоч і не велика, але конкретна”.
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: боєць Олександр Сковира з сином у гостях у дівчат-волонтерок