Сьогоднішній наш співрозмовник зі світу мистецтва — художній керівник обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького Анатолій Пундик. За плечима в нього — перший рік у цій іпостасі, який прийшовся на непростий період у житті театру. Про це та багато іншого навколо закулісся театру наша з ним розмова.
Сьогоднішній наш співрозмовник зі світу мистецтва — художній керівник обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького Анатолій Пундик. За плечима в нього — перший рік у цій іпостасі, який прийшовся на непростий період у житті театру. Про це та багато іншого навколо закулісся театру наша з ним розмова.
— Анатолію Петровичу, ви йшли в театр з конкретною програмою дій чи вона формувалася вже в процесі роботи?
— Усе формувалося в процесі, хоча мені було зрозуміло ще задовго до приходу в театр, що у ньому потрібні зміни. Такому висновку сприяла загальна ситуація в суспільстві та її концентрація власне в театрі. Натомість вважав, що зможу щось змінити. Те, що було, можливе лише у театрі: колектив був розділений на дві протилежні частини, кожна з них поділялася на ще менші групки. Словом, такі собі “Скаржинці-2”. Причому показово, що художнім керівником мене запросили обидві сторони: “і Монтекі, й Капулеті”. Все відбувалося, як у театрі: втаємничено, зустрічі в різних парках. Згодом зрозумів, що запрошували, маючи на меті особисту відданість — те, що ніколи ніде не сприймав. Але такий був принцип у тодішньому театрі імені Петровського.
— Але ж, крім “Монтекі й Капулетті”, була і третя сторона, яка впливала на ситуацію — за стінами театру?
— Була: тодішня обласна влада, яка мала б подбати про збереження колективу театру. Не знаю кому, що і скільки носили у владні кабінети, але про це говорять усі як про незаперечний факт. Хто стояв на захисті театру — викликав на себе анафему. Дійшло до того, що групу кращих акторів намагалися вигнати з театру, адже вони заважали розкрадачам залишатися біля корита. Щира подяка вашій газеті за те, що послідовно викривала злочинні дії та захисників злодіїв і допомогла відстояти театр як мистецький заклад. З нинішньою владою в області склалися нормальні взаємовідносини, є повне порозуміння, за що також ми щиро вдячні.
Отож насамперед необхідно було заспокоїти трупу, змусити подивитись одне на одного не як на ворогів, а однодумців, завантажити всіх спільною роботою. Поступово люди почали розуміти, що театр — зовсім не те, що їм здавалося, що будь-яка вистава має виростати з внутрішнього відчуття кожного її учасника, а для цього потрібні відповідні культурний та освітній рівні. Одразу попередив: про стару радянську систему забудьте, за звання і колишні заслуги гроші не платитимуться, маємо створювати продукцію, яка потрібна глядачу та ним сприймається. Головне — якість.
— До чого довелося вдатися: до модної нині люстрації чи зміни репертуарної політики?
— Передусім треба було заохотити і привчити трупу до чогось цілісного, правдивого, де переважає мистецький характер. Вибір випав на “Республіку на колесах” Я.Мамонтова — як своєрідний тест на розуміння, що таке революція, які біди вона приносить у всі часи. Зрозуміло, що однією виставою визначити рівень акторів неможливо, адже трупа була банально розбалансована. Працювати лише звичними репетиціями не хотілося, розширили їх розмовами про історію, мистецтво, сучасне життя, філософськими темами.
Звичайно, вдалися й до репертуарних змін, ця робота триватиме й надалі. Щодо люстрації, котра дійсно потрібна у владних структурах, щоб позбутися злодіїв, і щось у цьому нарешті діється, то у мистецькому середовищі все набагато складніше. Тих, хто роками розколював колектив, розкрадав театр і призвів до його занепаду, ми просто позбулися. Актори ж — люди надзвичайно тендітної внутрішньої нервової конструкції, вони надто чутливі та вразливі, отож потребують дуже делікатного підходу. Але життя вимагає свого. Маємо формувати трупу за сучасним принципом. Це складний етап, але його треба пройти.
Певним чином вдалося вирішити фінансові та господарські питання. Великим досягненням вважаю, що в театр повернулось опалення, вдячні за це обласній раді. Дивитися про щось високе, сидячи в пальто, — це нонсенс, у нас не блокадний Ленінград.
— З офіційним призначенням директора театру ваші функції поменшали, є можливість зосере-дитися на творчому процесі…
— Слава Богу, до мене вже не підходить двірник з проханням купити йому робочу куртку. Нинішній директор Галина Шпулак — високо-кваліфікований фахівець з нашого колективу, чудово його знає і розуміє, що таке театр, які у нього проблеми. Впевнений, що складемо дієвий, відкритий тандем. Сумна історія багатьох театрів свідчить, що коли такий тандем не склався, вони розвалюються, у кращому випадку банально занепадають.
— Досягши певних змін, як надалі не відстати у творчому плані від столичних театрів?
— Насамперед, слід завершити реформу адміністративної служби. Наш потенційний глядач, на жаль, навіть не підозрює, що у місті є театр, а слово “антракт” означає не чоловічу хворобу. Для оновленої, осучасненої адмінслужби ставиться велике завдання. Вона має широко інформувати про театр, його творче життя, активно вивчати інтереси суспільства, аналізувати процеси, які відбуваються в громадському житті, залучати молодого глядача тощо. Цих завдань раніше ніколи не ставилось, як і не було відповідних критеріїв. Без успішного вирішення цих завдань немає навіть сенсу думати про завтрашній день театру. Отже, стратегією новoго сезону є реалізація такої реформи.
Інше завдання: сучасна репертуарна політика і творчий ріст трупи. Плануємо запрошувати з інших театрів постановників, цікавих акторів на певні ролі. Оновлюємо і нинішній склад, хоча з цим складніше. Зрештою, зі столицею можна цілком успішно конкурувати.
— Яким тоді має бути театр: акторським чи режисерським? Йти від вільного акторського бачення чи за жорсткою режисерською схемою? Театр Анатолія Ефроса у “Таганці” чи Ігоря Владимирова у “Ленсовєті”?
— Щодо цього є відома притча. Коли розвалили театр Леся Курбаса, деякі його актори пішли у театр І.Франка до Гната Юри. І ось один з цих акторів запитує Гната Петровича: “Яке у мене завдання?” “Яке-яке: бери й обтрушуйся!”. Найбільше, чого не люблю в театрі, — це виконавців, які тупо виконують слова такого ж режисера: читати виразно і по черзі. Навпаки, люблю і поважаю тих, хто сперечається, пропонує свої варіанти. Вистава в процесі роботи має поступово виростати, а не ліпитися будь-як. За все життя в театрі ніколи не був диктатором у творчому процесі, хіба що, коли актор зовсім не розуміє, чого від нього хочуть.
— Як на тлі цих вимог виглядає провінційний театр? Власне, театр імені Петровського таким і був, а що стосовно його нинішнього ім’я?
— Так, у пам’яті проскурівчан і хмельничан залишається той старий театр, який має свою історію. Але ж світ змінюється, стає динамічнішим, освіченішим, збагаченим різним культурним і мистецьким надбанням. Треба нарешті позбутися поняття провінційності, насамперед у житті. Для театру — це передусім сучасна репертуарна політика.
— У поєднанні класики і сучасної драматургії? Яка, до речі, доля таких вистав, як “Домашнє вогнище” Івана Франка й “Трон і корона” Броніслава Грищука?
— Коли прийшов у театр, у репертуарі їх уже не було. “Домашнє вогнище” навіть не бачив, а щодо вистави “Трон і корона” має бути серйозна розмова. Чудовий, рідкісний твір Броніслава Грищука і те, що вийшло на сцені, — абсолютно різні речі. Маю вибачитися перед ним від театру за те, що зробили з його задумом. Переконаний, що ця тема є надзвичайно актуальною для сьогодення, а постать графа Мархоцького унікальна, таких особистостей нині дуже потребує Україна. Цей матеріал не повинен бути втрачений для театру і глядача, прийде час і обов’язково до нього повернемося. Але не з підходом провінційності до власної видатної історії.
— Але той же театр зі старим ім’ям вдавався до модного жанру авангарду, навіть епатажу в своїх виставах…
— Першими ознаками провінційності театру якраз і є епатажність, гіпертрофія надмірностей, копіювання чужих прийомів, йому непритаманних. Сьогодні, на превеликий жаль, розмиті класичні базові суспільні цінності, людей привчили до дешевих, примітивних телесеріалів, триває активне зомбування стереотипами, нав’язуються чужа для нас ідеологія розбещеності, міфілогізація історії. Відтак дуже легко скотитися до примітивного епатажу — дражнити глядача голими тітками. Це від незнання і нерозуміння, що треба робити. Так мистецтво перетворюється на ремесло — не лише у провінції.
— Але подібними речами легше оперувати суспільством. Згадаймо недавні минулі часи, коли в мистецтві змішувалися поняття актуальності та кон’юктурності…
— Так, завжди були, є і будуть у культурі та мистецтві люди, які дують під владу: хто свідомо, хто щиро помиляючись. Але варто усвідомлювати, що місія митця — говорити правду, те, що є насправді, що стоїть за телепередачами, за всіма стереотипами. Це і є актуальність. Для театру класика завжди залишатиметься актуальною, вона акумулює людські думки і почуття впродовж тисячоліть, а вони незмінні: любов і ненависть, добро і зло, підступність та милосердя…
— Вважається, що кон’юнктура у мистецтві є породженням цензури. Але парадокс: після революції 1917-1918 років у вітчизняній культурі та мистецтві стався справжній вибух видатних досягнень в усіх жанрах і сферах, завадою не став навіть тоталітарний режим, а з отриманням свободи й незалежності спостерігаємо лише занепад у тих же жанрах і сферах…
— Раніше була цензура ідеологічна, яку обходили різними засобами, вдавалися до езопівської мови. Глядач ці хитрощі розумів і відчував, так створювалися справжні шедеври на сценах театрів. На зміну тієї цензури прийшла інша — фінансова: хто платить гроші, той, як відомо, замовляє музику. Тут Езоп уже не допоможе. Інша проблема, що багато митців вдалися до політики, забувши про свою природну роль. Їх не цікавить уже навіть кон’юнктура. Ліки тут одні: важко працювати і чесно робити свою справу.
— Змінивши ім’я, наш і ваш театр залишився у лещатах музично-драматичної пастки — релікту старих часів. Чи можливо надалі поєднувати на одній сцені такі різні жанри?
— Ох, яке це важке й актуальне запитання! Після революції таке поєднання було доцільним: народ потрібно було привчати до культури, а мати два різні театри в провінційних містах було накладно. Нині, в ринкових умовах для комунального чи державного закладу культури це стало ще накладнішим. Пригадую, ще студентом Харківського театрального інституту мав зустріч у Московському театрі імені Маяковського з його головним режисером Андрієм Гончаровим. Почувши, що я з України, запитав: “Як почувається український театр?”. І відповів сам: “Для мене його становище виглядає музично-драматичним”.
У театрі маємо 17 професійних музикантів, яких не можемо завантажити роботою за фахом, але змушені платити зарплату. Сьогодні незрівнянно вигідніше використовувати сучасну електронну фонограму з чудовими можливостями для будь-якої постановки. Жива симфонічна музика потрібна на концертах, а не для розважання глядача у фойє театру перед початком вистави.
Довго думали, як вийти з ситуації. Поставити оперету? Для цього необхідні професійні вокалісти хоча б на ролі героїні та героя, решту якось владнаємо. Але де взяти ці голоси і звідки їм відповідно заплатити? Мюзикл? Дещо простіше з голосами, є сучасна молодь, але треба оплатити авторські права — шалені для театру гроші! Так, можна залучити спонсорів, однак якою тоді буде ціна квитка? Обрали паліатив: знайшли розумну цікаву комедію, спробуємо зробити з неї мюзикл. Є домовленість з відомими столичними особистостями: композитором, художником і постановником, сподіваюся, що вийде сучасний, цікавий продукт, який можна буде показати й за межами області.
— Продовжимо тему акторів і “виконавців”. Історія обласного театру багата на чудові імена видатних, не боюся цього слова, творчих особистостей. Але за всі роки, здається, лише один Іван Жулкевський удостоївся звання народного артиста України…
— Особистостей за найвищим рівнем у театрі вистачало завжди. Чому нікому більше не пощастило на таку ж відзнаку? Мабуть, з певних причин театр не посів у культурно-мистецькому житті області належного місця. Можливо, через нерозуміння цього з боку влади, особливо таких керівників, який називав “Кар’єру Артура Уї” Бертольда Брехта “Кар’єрою Артура шостого”?
У мене власне ставлення до офіційних звань: не вони визнають рівень митця, а його ім’я, авторитет і популярність серед глядача. Але для митців офіційне звання має неабияке значення — додаток до зарплати, пенсії… Ми провели нещодавно збори колективу, де люди рейтинговим голосуванням визначали кандидатів на висування для присвоєння почесного звання.
На диво, збори пройшли спокійно, без конфліктів, хоча для декого з претендентів висновки колег виявилися несподівано неприємними. На жаль, в Україні безліч прикладів, коли роздавання почесних звань і відзнак перетворилося на фарс.
— Наслідуючи Лева Толстого щодо ліків у житті — “важкої праці”, які творчі плани обрали для себе?
— Колись, працюючи в Полтаві, задумав поставити “Марусю Чурай” Ліни Костенко. Слава Богу, це не вдалося тоді, тому що не знайшов ключа: як перекласти високу поетичну мову на театральну, сценічну. Тепер відчув, що готовий до цього. Інша задумка — п’єса Тетяни Іващенко “Таїна буття”. Надзвичайно цікавий твір, побудований на листах про життя Івана Франка.
Щодо театру, то завершується робота над незвичним для нас жанром — балетом “Есмеральда”. Сподіваюся, хмельничани зроблять для себе приємне відкриття. Загалом, цікавих планів, творчих задумок у нас багато і це дуже радує: є реальне відчуття, що театр поступово набуває нового, повноцінного життя.
— Щасти вам в усіх починаннях і щедрих оплесків від вдячних глядачів.
Підготував Володимир Разуваєв
На фото: під час репетиції вистави “Сто тисяч”
Фото з архіву редакції